Глава 4. Вечеря

Вечеря

Ель вже сиділа за столом.

Великий. Темне дерево. Тарілки. Птиця. Пюре. Щось зелене поруч, суто для пристойності.

Вона спокійно різала м’ясо, вмочала в соус, ніби день був… звичайний.

Кейл зайшов. Сів. Трохи різкіше, ніж варто було б. Ніж врізався в м’ясо. Трохи сильніше, ніж потрібно.

Ель підвела погляд.

— Що? — не роздратовано, втомлено. — Ми ніби щойно розмовляли як люди. Що ти знову встиг собі нафантазувати?

Вона відклала ніж, масажуючи скроні:

— Мітку зняли. Ти живий. Магія працює. Домовились, що поживеш кілька днів і підеш далі. Комунікатор і запас кредитів видали. За всіма показниками в тебе зараз найкращий день за… скільки? — дивилась прямо, роздратовано. — Де саме все знову пішло не так?

Кейл поклав прибори назад. Занадто акуратно.

— Ти називаєш це «нормально»? — тихо. — Ти жартуєш з мене з будь-якого приводу, ніби ми знайомі сто років. Стежиш за мною через свою систему. Коментуєш кожен крок. А потім питаєш, чому я реагую, — він дивився на неї, не відводячи погляду.

Ель слухала. Не перебивала. Потім коротко видихнула:

— Гумор не вимикається, вибач. Це заводський брак, — слабка усмішка. — А камери — моя територія. Ти в неї поліз. Прийшло сповіщення. Я перевірила. На цьому все закінчилось. Ніхто за тобою не стежить цілодобово, розслабся.

Вона повернулася до їжі, ніби тему було вичерпано.

— По справі, — спокійно. — Документи в тебе в кімнаті. Гроші закинула. Через комунікатор зайдеш — побачиш, — різала м’ясо. — Одяг теж залишила. Рюкзак теж.

Підвела погляд:

— Якщо потрібно щось іще — скажи. Можу завтра місто показати. Думаю, тобі може бути корисно, — тон рівний. Без тиску. Без вибачень.

І це, звісно, дратувало його сильніше. Кейл на секунду замовк. Подивився на неї. Потім — у тарілку. І тільки зараз зрозумів, що реально голодний. Як на зло.

— Тобто це ти так мене на вихід збираєш? — він підвів погляд, вже жорсткіше. — Документи, гроші і вільний, так?

Він трохи відсунув стілець, але не пішов.

— Кажеш, що допомагаєш, але ти справді думаєш, що я розумію, що з цим робити?

Ель не рухалася. Тільки дивилася.

— Саме з цієї причини я щойно фактично запропонувала щось на кшталт інструктажу. А про вихід ти сам дофантазував. Роблю що можу, серйозно. Якщо недостатньо тактовно, перепрошую, мій емоційний інтелект стабільно йде в піке на рівень плінтуса, — спокійно, але холодніше.

Трохи нахилила голову.

— Крім того ти ж не ідіот. Увімкнеш мізки — не пропадеш. Плюс сильний маг, такі всім й завжди потрібні.

Кейл завмер, піймав цю фразу.

— Це ти зараз мене похвалила і відчитала одночасно?

Ель знизала плечима.

— Бінго. І так, я справді стараюся. Не сприймай усе прямо одразу в штики, гаразд? Я розумію, що тобі зараз усе це максимально криво сприймається.

Ель дивилася на нього на секунду довше, ніж потрібно. Потім видихнула і відвернулася до тарілки.

Тиша. Довга, важка.

Він видихнув, провів рукою по обличчю, ніби намагаючись струсити з себе цей стан.

— Так… — коротко.

Він присунувся назад. Вже без демонстрації. Узяв виделку, але не одразу почав їсти. Легка усмішка.

— Домовились, — потягнувся через стіл, пропонуючи потиснути руку — не торкаючись одразу, просто лишаючи долоню в повітрі, ніби даючи вибір.

Ель дивилася. Усміхнулася трохи криво. Вона накрила його долоню своєю. Стисла.

— Мир-миром, пироги з сиром, вареники в маслі — ми з тобою не сварімось, — легкий тон, майже дурнуватий, усмішка широка, на диво легка.

Кейл завмер на секунду. Дивився, як вона гойдала рукостискання в такт лічилці. Знову не складалося.

— …серйозно? — голос вже без колишньої напруги і навіть з веселістю.

Він трохи стиснув у відповідь. Невпевнено.

— Цілком, — Ель усміхнулася ширше, здається по-справжньому. — Тебе щось бентежить? У дітей працює, чим ми гірші? До того ж це весело. Веселі речі мусять бути в житті, а не тільки вічний треш.

— Не тільки вічний треш… — повторив він, вже спокійніше. — Я справді не пам’ятаю, коли зі мною хтось так… розмовляв. Я, схоже, теж забуваю, що в цьому світі є не тільки лайно, — без жалю до себе. Просто констатація.

Рукостискання вийшло якесь непристойно довге. Вона кинула погляд на їхні руки. Потім на нього. Брова трохи підвелася в невисловленому питанні. Усмішка.

Кейл це піймав. Не відпустив. Віддзеркалив усмішку. Короткий кивок на руки, майже непомітний. Куточок губ трохи смикнувся.

— Тебе це так дивує?

Ель пирхнула:

— Звісно, дивує. Ти нещодавно дивився на мене так, ніби я дитя сатани і тебе особисто в пекло продала.

Вона засміялася. Легко. Стисла його руку трохи сильніше — і відпустила.

— Давай без різких сюжетних поворотів, гаразд? — сказала вона з усмішкою.

Взяла виделку, повернулася до їжі.

— І не дивись на мене так серйозно. Їж, поки не вихололо. Це, між іншим, реально смачно. Вина будеш?

Пляшка виникла нізвідки просто їй у руку. Без зайвого пафосу. Просто звичка.

Вона вже розливала, не чекаючи відповіді.

— До м’яса ідеально.

Кейл підвів брову, розглядаючи келих, ніби там ось-ось спливе підступ. Зробив ковток. Трохи примружився.

— Терпке. Але жити можна, — він знову подивився на неї. — То ти справді хочеш тягати мене містом завтра? — у голосі чулося не роздратування. Цікавість. Він нарешті їв.

Ель знизала плечем, зробила ковток.

— Чому ні? Тобі все одно доведеться в цьому розбиратися. А якщо полізеш туди сам — тобі, найімовірніше, не сподобається, — вона усміхнулася. — Місто велике. Гамірне. Усім на всіх начхати. З незвички це не «пригода», це перевантаження.

Усмішка повернулася. Вона ніяково засміялася:

— Тож пропоную базовий пакет: не загубитися і не вскочити в халепу, — вона підвела келих. — Послуги гіда. З гарантією мінімальних збитків.