Глава 3. Дім

Дім

Кейл отямився не відразу. Спочатку — звук. Тихий. Рівний. Кап… кап…

Потім — тіло. Важке. Чуже. Ніби його зібрали заново, але забули інструкцію.

Він не розплющив очей. Спробував поворухнутися — і одразу завмер. Надто легко. Надто… вільно.

Очі розплющилися різко.

Стеля. Світла. Спокійна. Не клітка.

Він сіпнувся, сів надто швидко — і тут-таки піймав відкат. Голова попливла, у скронях било тупо й глибоко.

— …чорт…, — голос хрипкий, незвичний.

Руки. Він дивився на них, ніби очікував побачити метал. Нічого. Тільки шкіра. Він повільно стиснув пальці. Розтиснув. Знову. Ніби перевіряв, чи не зникне це відчуття.

— Ні…, — тихо, недовірливо.

Він провів рукою по шиї. Пов’язка. Під нею щось було. Але не те. Не той відгук.

Пам’ять повернулася не картинкою — ударами.

Жар. Світло. Мітка, що горіла так, що не лишалося нічого, крім болю.

Голос. Її голос.

Він різко видихнув і нахилився вперед, упершись ліктями в коліна.

Крапельниця. Він помітив її не одразу. Тонка трубка, що йшла у вену. Дратувала миттєво. Він потягнувся, різко висмикнув голку. Занадто різко. Кров проступила одразу.

— Тц…

Затиснув місце пальцями, поморщився.

Просидів так кілька секунд. Збирав себе. Потім повільно підвівся. Ноги слухалися, але неохоче. Як після довгої хвороби. Або довгого полону. Тут, схоже, він примудрився зібрати повний набір.

—

Дзеркало він знайшов майже одразу. Підійшов. Подивився.

Там він. Тільки… не той. Обличчя чистіше. Різкіше. Не було цього вічного бруду, не було нальоту чужого контролю. Волосся снігом падало на обличчя. Очі — ті самі. Але… живіші?

Він підняв руку. Рука знову пішла до шиї. Обережно. Він відтягнув край пов’язки. Під нею — візерунок. Темний. Тонкий. Як шрам. Не активний. Але й не порожній.

Він завмер. Відчував. Потік… ішов. Слабкий. Обрізаний. Огризок чогось стороннього. Ніби хтось не вимкнув систему повністю, а залишив її висіти у фоні. Пробував потягнути потік, той відгукувався миттєво. Клята штуковина ніяк не реагувала. Він відпустив. Різко. І потік, і пов’язку.

Кімната. Він лише зараз почав її роздивлятися. Ліжко. Тканина. Світло. Чисто. Занадто.

Одяг на ньому — чужий. Легкий. Зручний. Це бісило. Хоча й не мало б.

Він провів рукою по обличчю. Слабкість нікуди не поділася. Тіло ще не його. Але це вже не та безпорадність. Прислухався. Тиша. Дім був живий, але спокійний.

І тільки зараз, нарешті, з’явилася нормальна думка.

Де я взагалі?

І друга, майже одразу.

І що вона ще зробила, поки я був у відключці.

— Вона…

Він замовк. Ім’я не спливало. Порожньо. Відьма. Він пам’ятав очі. Пам’ятав голос. Пам’ятав, як вона стояла й не відступала, коли все вже летіло до біса.

— …не втекла. Ідіотка.

Він затримався біля дверей лише на секунду. Спалахи вчорашнього накрили швидко: контроль, обсяг, як вона тримала все це, не зрушивши ні на крок.

— Ця відьма… — тихо, ніби пробуючи формулювання, — дивна.

Пауза.

— І достобіса сильна, — він нахмурився. — Люди хіба можуть так чаклувати?

Він коротко, роздратовано видихнув. Розгубленість нікуди не поділася, тільки стала тихішою й злішою. Не сходилося.

Він відчинив двері й вийшов у коридор.

—

Коридор зустрів тишею.

Не спокійною. Неправильною.

Світло було вбудоване в стіни тонкими лініями, як розрізи. Граніт — майже чорний, холодний. Дерево — темне, важке. Усе виглядало надто… вивіреним. Надто акуратним. Кейл зробив крок. І зупинився.

Нічого. Ні звуку. Узагалі.

Він зробив ще один. Сильніше. Тиша залишилася. Не глуха. Відсутня.

Зіниці звузилися. Він трохи нахилив голову, слухав вже не вухами — полем.

Рівно. Стабільно. Глушіння.

— …чому? — дуже тихо.

Думка прийшла швидко. Надто швидко.

Щоб звук не виходив назовні.

Він повільно видихнув.

Щоб не було чутно криків.

Щелепа стиснулася.

Не дім. Місце, де зручно контролювати.

Він пішов далі вже обережніше. Кожен рух — із запасом.

Перші двері. Він відчинив майже одразу.

І світ зламався.

Кімната зустріла його не порядком. Хаосом. Не брудом. Перевантаженням.

Полиці — до стелі. Книги. Але не розставлені. Втиснуті. Складені. Затиснуті між якимись коробками, теками, стосами паперів.

Стіл посередині. І він… потонув. Аркуші. Схеми. Формули, що йшли поверх інших формул. Виправлення поверх виправлень. Стрілки, позначки, шматки тексту, що уривалися на середині. Поруч — відкритий зошит. На ньому олівець. На олівці — ще аркуш. Список. Половина закреслена. Половина переписана. Десь збоку: «не забути купити каву».

Він кліпнув. Повільно. Сканував далі.

Стіна. А на ній — картина. Не закінчена. Полотно було натягнуте, мазки різкі, місцями грубі. Кольори — темні, щільні. Робота обірвана на середині, ніби людина просто встала й пішла посеред думки.

Фарба ще місцями густа. Поруч — пензлі. Засохлі. А тут-таки — схема. Приклеєна просто на стіну. Поверх картини.

Погляд ковзнув далі. Фігурка. Яскрава. Абсолютно не звідси. Ще одна. Третя. Четверта, п’ята…

— …серйозно? — майже пошепки.

На столі — подушка. Веселковий єдиноріг. А поруч із ним — череп. Справжній.

— Ти знущаєшся… — тихо.

Логіки не було. Взагалі. Він знову подивився на стіл.

Читав. Магія. Фізика. Аналіз. Код. І все це впереміш. Без структури. Без системи.

Але… працювало?

На краю столу стояла пляшка. Майже порожня. Поруч — ще одна. І ще. Склянка. Сліди. Плями на паперах, які явно не від води.

Він кліпнув.

— Просто чудово…

Він підійшов до краю столу. Там — чорна поверхня. Занадто ідеальна для цього хаосу. Торкнувся. Світло. Інтерфейс.

«Ласкаво просимо, Елейн. У вас 346 нових повідомлень і 13 пропущених викликів».