Глава 2. Мітка

Мітка

Вона якийсь час мовчки спостерігала, як він їв. Не в тарілку — кудись зовсім повз. У потік.

Нахмурилася.

— Ти не використовуєш силу, – сказала вона без вступу.

Він завмер на частку секунди, потім продовжив їсти, ніби не почув.

— У тебе з потоком не все гаразд, — спокійно продовжила вона. — Він сильний, але… ніби його ріжуть на виході й частково перенаправляють ще на вході.

Він різко підвів погляд.

— З чого ти взяла, що взагалі щось не так?

Вона знизала плечима.

— З того, що бачу.

Він мовчав. Стиснув виделку.

— Це не твоя справа, – сказав він тихо.

— Моя, поки ти в мене вдома, — так само рівно. Без натиску. — Гаразд. Давай простіше. — Кивнула на нього. — Ти можеш зараз щось зробити? Елементарне.

Він криво усміхнувся.

— Хочеш шоу?

— Хочу зрозуміти, — спокійно.

Пауза. Він дивився довше. Потім коротко:

— Ні, б’є віддача.

Вона кивнула, ніби так і очікувала.

— Де?

Він мовчав. Дві секунди.

— Тоді давай я спробую вгадати, а ти просто киватимеш, якщо раптом влучу, — сказала вона. Короткий погляд на нього. — Отже, щось спрацьовує. Найімовірніше, це мистецтво в тебе на шиї, так? Що це таке?

Він роздратовано видихнув. Зрозуміло, що вона вгадала.

— Коли тягну потік — б’є, — швидко. Ніби вирвалося. Кейл прикусив губу зсередини, ніби караючи себе за відвертість.

— Чим сильніше тягнеш, тим сильніше б’є? — спитала вона.

— Так.

Вона кивнула, збираючи картину докупи.

— Окей. Тоді кайдани й нашийник… — кивнула на його зап’ястя, потім на шию. — Вони просто тримали чи брали участь у загальному святі?

Він поморщився, явно не бажаючи згадувати. Питання було надто точним. Він роздратовано видихнув, але все-таки відповів.

— Кайдани — просто тримали. — Короткий видих. — Нашийник… — він запнувся, добираючи слова, — він із цим… синхронізувався.

Кивнув на шию, не торкаючись.

— Коли ця штука спрацьовувала — він блокував рух… Поки не відпустить. Чим сильніше намагаєшся, тим довше тримає і сильніше б’є. Щоб не смикався.

Вона кивнула. Це було важливо.

— Тобто раніше це була зв’язка: тебе б’є — і одразу фіксує. Тепер фіксувати не буде, просто бити…

Він на секунду торкнувся основи шиї. Під шкірою було видно темний візерунок — як старе шрамування, але надто охайне, щоб бути випадковим. Рука одразу відсмикнулася.

Вона дивилася на це уважно, без коментарів. Збирала докупи.

— Як щодо того, щоб спробувати дещо? Зробити мінімальний імпульс, отримати реакцію, а за ним одразу другий.

Він дивився на неї як на ідіотку.

— Але сенсу немає. Отримаєш те саме.

Вона кивнула.

— Ні, не те саме, — спокійно. — Якщо воно реагує миттєво і страхувалися вторинними системами, значить… система має цикл перезарядки. Є момент, коли вона вже спрацювала, але ще не готова знову.

Він примружився.

— Ти зараз серйозно пропонуєш мені самому себе підсмажити?

— Угу, — спокійно погодилася вона. — А ще я пропоную тобі зрозуміти, як це працює, і отримати бодай якийсь контроль. Бо інакше ти з цим і залишишся.

Він різко відвів погляд. Мовчав. Кілька секунд.

— Це пастка. Чи тест.

Вона втомлено видихнула.

— Навіть якщо й так, що це змінює?

Він мовчав. Довго. В очах — усе ще недовіра, майже очікування підступу.

— Навіщо тобі це? – тихо, але жорстко.

Вона не відвела погляду.

— Бо ця хрінь у тебе на шиї мені не подобається. І якщо я зрозумію, як воно працює, я зможу її зламати.

Більше вона нічого не додала. Не вмовляла. І це, як не дивно, прозвучало чесніше за все інше.

Він дивився на неї ще кілька секунд. Потім відвів погляд. Відкинувся на спинку стільця, провів рукою по обличчю.

— І все це тому, що тобі… — коротка усмішка, — стало цікаво? Досліди над людьми, значить?

Він хитнув головою, тихо видихнув — і раптом засміявся. Різко, коротко. Нервово. На межі.

— Відмінно. Якщо це пастка, експеримент, тест… байдуже, – він підвів на неї погляд. — Якщо я від цього здохну — я особливо нічого не втрачаю.

Тихіше:

— Просто зроби вигляд, що я був людиною, і поховай нормально.

Вона не сміялася. Узагалі. Дивилася на нього надто уважно.

— Ти зараз звучиш відверто паршиво, але подумай ось про що. Ти все одно будеш пробувати сам. Тільки наосліп і без страховки. Я пропоную хоча б зробити це так, щоб у тебе з’явився шанс зрозуміти систему й не відключитися після першого імпульсу. А пробувати ти будеш тому, що один раз нормально відчувши, як потік іде крізь тебе, потім обов’язково захочеш ще. Це не про «зручно». Це про відчуття, що ти взагалі живий.

Він завмер. Сміх зник так само різко, як з’явився. Щелепа стиснулася.

— Думаєш, я не знаю? Думаєш, я не пробував?, – Він відвів погляд, потім повернув, вже злішим — не на неї, на ситуацію. — Щоразу одне й те саме. Б’є. Вирубає. І все.

Він дивився на неї, ніби знову перевіряючи — чи не бреше.

— Але якщо ти маєш рацію…, — слова далися йому з зусиллям. — Якщо там справді є цей… момент… Але де гарантія, що я взагалі встигну щось упіймати між цими… ударами?

Вона не перебивала, дала йому договорити.

— Гарантій нема, — одразу, без згладжування. — Ми зараз не «згадуємо, як це працює», ми намагаємося обійти систему, яку зробили спеціально, щоб ти її не обходив. Але дивись. — Вона говорила вже структурно, якимось звичним тоном — ніби пояснювала складну задачу. — У тебе є три змінні: сила імпульсу, швидкість між ними та момент відгуку конструкції.

Короткий жест рукою.

— З першим імпульсом усе просто — він має бути настільки слабким, щоб не вибити тебе зі свідомості. Його завдання — не пробити, а запустити реакцію. Другий — навпаки. Максимальний, але в межах того, що ти взагалі можеш втримати, — вона подивилася на нього уважніше. — І ключове — потрапити в момент, коли система вже відпрацювала перший удар і ще не відновилася. Якщо не потрапиш — отримаєш звичайну віддачу. Неприємно, але передбачувано. Якщо потрапиш — у тебе вперше з’явиться нормальний потік, — вона дивилася прямо на нього. — А якщо не втримаєш — тоді вже моя частина роботи. Я втручуся й погашу, — знизала плечима й далі говорила трохи м’якше: — Ти не перевіряєш межі, ти шукаєш таймінг.