Кришталевий круг

Розділ другий

К р и ш т а л е в и й    к р у г

Спогади — це дивна річ. Вони живуть своїм життям. Вони приходять беззастережно і завдають болю без попередження

- Ясніє, ти де? - почувся дитячий голос. Я притаїлася. - Арлін їсти кличе!

Я тихенько спостерігала за хлопцем, сидячи на гілці високої берези. Нехай спробує мене знайти, якщо зможе. Не варто було називати мене малявкою.
На вулиці стояв теплий весняний день. Зима тільки-но поступилася місцем наступній порі року, проте холодний вітер, що різав шкіру, ніби лезами, не хотів поступатися місцем весні. Де-не-де ще лежав сніг, що ще досі не встиг дотанути, перетворюючи в ґрунт в неприємне місиво з багнюки й снігу. Береза, на якій я сиділа, була моїм улюбленим деревом. Арлін казала, що її посадила мама, коли вперше прийшла до замку. Ще не повністю розпустившеся листя ледь прикривало мій силует, але Вель не знайде мене. Я ледве чутно хихотнула.

- Ясно, я тебе чую. Годі ховатися, все одно знайду.
- І що з того, що знайдеш? Впіймати все одно не зможеш. - Я засміялася й кинула камінчик у Веля, що стояв неподалік від моєї схованки. Моїм улюбле хобі було дражнити його. 
- Ну й не буду. Скажу Арлін, що ти знову сховалася, щоб побайдикувати. Я тут ні до чого, якщо вона буде сваритися. - Він образився й пішов у бік замку. От ябеда! Використовувати Арлін, щоб виманити мене, було забороненим прийомом. Я вже хотіла було запустити в нього більший камінець, проте він неочікувано повернувся, подивившись прямісінько на мене. - Точно, Арлін же попросила Ільфіра приготувати грибні пироги на обід. Класно! Почувши про твою поведінку, вона віддасть усі мені! - весело додав він, його крок перетворився на біг.
-  Вель, зачекай, я зараз спущуся! - гукнула я, але він проігнорував. - Веліусе, падлюко, зачекай на мене! Грибні пироги мої! - Розгнівано зіскочивши з дерева, я кинулася за ним. Моїй спритності позаздрили б навіть собаки. Я швидко наздогнала й збила хлопця з ніг.
- А я кажу — мої! - невдоволено прошипів він, притиснутий мною до землі.
-  Давай влаштуємо змагання: переможець отримує пироги на місяць. - Мої очі хитро блиснули. Ідеальний план!
- І яке ж?
- Змагання зі стрільби з лука!
- Хіба це чесно? Ти найвправніша лучниця з усіх, що я зустрічав. Може, навіть краща за деяких дорослих. - Вель скривився. Правильно, нехай знає, хто тут головний. Йому ніколи не обігнати мене у стрільбі.
- Нуу.. я звісно не вправніша за дорослих, але тобі зада легко надеру. Я краща у всьому! Хіба знайдеться щось, у чому ти кращий за мене? - Обожнюю знущатися над ним. Хоч Вель і був старшим за мене на цілих два роки, я відчувала, ніби ми однолітки. - З днем народження, Велю. - Я дістала з кишені штанів кулон, над яким працювала протягом останнього місяцю. Познущалася і досить, як-не-як це хлопчисько мій єдиний друг. Сьогодні йому виповнилося аж вісім років! Тому подарунок мав бути особливим. Щодня я ховалася від нього, виводячи на підвісці дрібні штрихи — його портрет.
- Невже принцеса особисто зробила для мене подарунок? Дякую, Ясно. - Він узяв кулон, але в наступну мить гучно зареготав. Моє обличчя спалахнуло: хорошою художницею я, звісно, не була, але висміювати мене було вже занадто. Ось і причина чому я майже ніколи не була милою до нього, хоч і любила його. 
- Дурень! - Я підвелася й штовхнула його ногою. - Віддай назад, якщо не подобається.
-  А от не віддам. Мені подобається, чесно. Просто я радий, що знайшов щось, в чому твої вміння не досконалі.

Сам заслужив. Я почала бити Веля, поки він лежав на молодій траві. Значить, я цілий місяць старанно малювала його портрет, а він мене висміяв? Невдячне хлопчисько! Я востаннє штовхнула його ногою й, різко розвернувшись, побігла до замку. Очі запекли, сльози неконтрольовано котилися по обличчю. Мене глибоко вразили його висміювання. Знаю, що перша почала, проте зазвичай він ігнорував мої насмішки. Я вже не бачила, куди біжу, коли раптом врізалася в когось високого. Фігура, підхопивши мене, підняла догори, обіймаючи. Жіночі пальці витирали гіркі сльози, поки я знову не змогла чітко бачити.

- Принцесо, що сталося, чому ви плачете? - Арлін дивилася на мене з запитанням. Я вказала на Веля, що все ще сидів у розгубленості під березами. - І ви плачете через цього плебея? - Беземоційно, з ноткою роздратування запитала вона. Щось здавалося дивним у всьому цьому. Арлін була якоюсь іншою: коротке волосся, незвичне для неї, відчужений вираз обличчя, і взагалі вона виглядала трішки молодшою, ніж я пам’ятала. Я зісковзнула з її рук і побігла геть, але скільки б не бігла, пейзаж навколо не змінювався. Ніби бігла на місці. Раптом усе задрижало, наче почався землетрус.

- Ясно, що сталося?! Прокидайся! - Хтось уперто тряс мене за плечі. Хочу поспати ще трішки. - Чому ти плачеш?
-  Арлін? - пробурмотіла я крізь сон, мружичись. Хіба я ще хвилинку тому не втікала від неї та Веля, плачучи - Що трапилося?
-  Це я маю тебе питати. Що тобі таке снилося, що ти прокинулася вся в сльозах?А ще в мене є серйозніше питання - як ти взагалі потрапила вчора назад до Березового палацу?

Я протерла очі тильною стороною долоні. Тіло було важким, а голова — порожньою. Що сталося вчора після коронації? В моїй памʼяті був якийсь пробіл. Останнє, що я памʼятаю було те, як я зайшовши до бібліотеки знайшла там книгу, а далі лиш пітьма. Підвівшись із ліжка, я поглянула на корону на тумбочці. Вона зовсім не вписувалася в інтер’єр моєї кімнати. Просинаючись, я намагалася впорядкувати думки. По-перше, мені приснився Вель; по-друге, вчора після коронації я пішла шукати книгу, але як опинилася в своїй кімнаті — не пам’ятаю.

Потягнувшись, я підвелася. Надворі вже було світло. Живіт голосно забурчав, нагадуючи, що я давно не їла. Вчора їжа не лізла в горло через хвилювання. Добре, з книгою розберуся пізніше, спочатку треба перекусити , а то так недалеко й до знепритомніння.