Історія особливого духу
Асциль
П р а в д а
Мертві знають більше
Темрява огортає мою шкіру, ховаючи мій силует серед численних тіней. В іншій ситуації я б уже тремтіла від страху, намагаючись знайти хоч краплю світла посеред нескінченної ночі, проте цього разу все було по-іншому. Це я вирішила сюди прийти, дослухавшись до слів тих створінь, що з'явилися мені сьогодні. Чи з'їхала я з глузду? Може й так, проте шляху назад більше немає. Я маю дізнатися, ким я є насправді, і що приховує від мене таємниця роду. Я втомилася від постійної брехні та ненависті, що мене оточувала. Хіба не було б справедливіше, якби я хоч знала причину такого ставлення до мене?
Ледь помітне полум'я тьмяніло на фітилях свічок, розриваючи обійми пітьми. Вперше за тринадцять років я увійшла до головного замку, та мої ноги ніби самі привели мене сюди. Я пам'ятаю цю кімнату. Коли була маленькою, то часто заходила до нашої сімейної бібліотеки, проте в цій її частині я опинилася вперше. Посеред кімнати стояла лише одна книжкова шафа з кількома книгами. Я одразу побачила її — книгу з намальованим на обкладинці деревом, навколо якого палали різнокольорові вогники. Не знаю, про який родовід вони там мені говорили, але думаю, це він. Ще ніколи жодна книга так мене не заворожувала, як ця. Я обережно взяла книгу, обгорнувши її в свою накидку. Час тікати звідси, я не знаю, чи маю я дозвіл тут перебувати.
Я обережно відступаю назад, в обійми темряви, коли чую крик.
— Хтось пробрався до секретного архіву. Зловити порушника!
Наступної миті почувся топіт ніг і гомін, ручка тихо повернулася. Я попала. Озираюся навколо, шукаючи схованку, проте не можу нічого придумати. Раптом велика шорстка рука закриває мені рота, я ледь не за верещала з переляку.
— Не бійся, я тут, аби допомогти тобі, — промовив юнак, підхоплюючи мене на руки. А далі все, що я бачила, була лише темрява.
---
За десять годин до цього
Світанок. Холодне сонячне проміння розтинало своїми гострими стрілами нічну темряву. Навколо стояла страшна тиша, ніби це була не Асцилія, а ті чорні землі, де таке поняття, як час, сонце й життя, не існує та ніколи вже не існуватиме. Лише розуміння того, що це було неможливо, що ті землі існували лише на сторінках старих збірок легенд, змушувало повірити в те, що це й насправді не землі Мороку. Час? Його плин здавався мені завжди чимось страшним. Він був непідвладний нікому, і він нікого не щадив. Ніхто не знає, що станеться наступної миті, яким буде день завтра. Чи принесе він щастя чи невдачу? На жаль, відповіді на це питання не було ні в кого, але, правду кажучи, людей ніколи й не цікавило, що відбувається навколо них — їх цікавило лише майбутнє. Кожен хотів знати, чи розбагатіє його сім'я, чи народиться першою дочка, чи отримають вони добрий урожай влітку. Можливо, це й стало тією причиною виникнення пророцтва, за сценарієм якого пізніше жило багато поколінь, очікуючи того самого дня — дня Азарату.
Піщинка за піщинкою, пелюстка за пелюсткою, рік за роком — час спливав із неймовірною швидкістю, та все ж до того моменту ще було далеко, як до описаних у легендах Аріянських руїн. У це хотіли вірити всі, і, може, тому це й здавалося чимось справді далеким, як, скажімо, місяць у небі.
— І все ж схід сонця — один із найчарівніших моментів у добі. Мене заворожує, як усе, ніби оживаючи, прокидається від сну, — пошепки промовила я, стоячи біля маленького віконця, що було єдиним джерелом світла в моїй кімнаті, коли почула тихий скрип завіс на старих березових дверях. Моє волосся струменіло неслухняними завитками до самих стегон, я ще не встигла причесатися. Несміливі сонячні промінці падали на моє впале обличчя, змушуючи мружитися. Якби хтось зайшов до моєї кімнати, то нізащо б не подумав, що я принцеса цієї країни. Я походила скоріше на жебрачку.
— А мені от більше до вподоби місяць. Я вважаю, його роль у нашому житті сильно недооцінюють. Він освітлював ніч ще з самого початку, коли ще не існувало жодної згадки про сонце. Він же й дарує другу надію після заходу сонця.
— Можливо, проте я недолюблюю ніч. Хіба ти не боїшся того, що ховається в пітьмі? А якщо сонце більше не зійде? — я продовжувала дивитися у віконце, приховуючи страх, що ховався в глибині моїх очей. Арлін мала знати, як ніхто інший, чому я так ненавиджу пітьму.
— О, люба, якщо це станеться одного дня, то я стану твоїм сонцем і буду освітлювати твій шлях. За це можеш не перейматися, я тебе не покину. — Голос Арлін був подібний до шовку, такий же ніжний. Я обернулася, вона стояла з іншого боку кімнати, тримаючи в руках щось невелике, загорнуте в шовк. — З днем народження, Ясніє.
Арлін підійшла до мене і, поцілувавши мене в лоб, простягнула невеликий згорток. Тихий шелест блакитного шовку, який здавався зайвим у цій старенькій кімнаті. Мої очі округлилися від шоку. Ця річ точно була тут зайвою, чужою. Прогнилі дошки скрипіли під ногами, ніби протестуючи проти присутності цього небачено розкішного предмету. Кам'яні стіни мов цокали зубами від заздрості, а порвані та вицвілі від старості й сонячного проміння тюлі вигиналися, розвивалися, немов намагаючись розгледіти ту річ.
— Арлін, звідки це в тебе? Невже ти його вкрала?!
Моєму здивуванню не було меж, я боялася, що якщо поворухнуся, то видіння розвіється, тому продовжувала нерухомо стояти коло віконця. Переді мною, у цій брудній кімнаті, на руці Арлін лежав перстень, про який я й мріяти не сміла. Що там казати — не наважувалася мріяти про нього навіть у своїх найпотаємніших думках. То був той самий перстень, який я бачила лише на портретах мами, коли ще була маленькою. Той перстень, який мама обіцяла подарувати мені, коли настане мій день розквіту. Він уже мав бути моїм. Так, фактично, він з самого початку належав мені, доки все не пішло шкереберть тієї осені. Для всіх то була холодна та голодна пора, але не для мене — мені було завжди тепло, бо мене обіймали любі матуся й татусь. Для дівчинки, що з народження жила, оточена лише щирою любов'ю, такого слова, як «сум», взагалі не існувало. Так мало б бути й надалі, проте одного дня матусі не стало, і це стало кінцем усього для тієї дитини, для мене. Більше не було теплих маминих рук, лагідної татової посмішки, та й взагалі всього — усе розчинилося, ніби в тумані одного з нічних страхіть, яке несподівано стало реальністю.
Відредаговано: 10.11.2025