Передмова

---

— Світозаре, це безглуздо! Просто безглуздо! Ти закопаєш свою репутацію в могилу, якщо опублікуєш це. Ти ж знаєш — це табу! — пролунав крик юного чоловічого голосу.

— Мій любий друже, а знаєш, що є  ще більшим безглуздям?

— І думки не маю, що може бути дурнішим за цю твою маніакальну ідею.

— Те, що навіть зараз, коли вже минуло більше як тисячу років, ми продовжуємо боятися та заздрити. Робимо ту ж помилку, що й люди тих часів. Яке ж упущення... Дозволь! Дозволь мені відкрити людям очі. Відкрити їм новий, забутий усіма світ!

— Я тебе не переконаю? — тяжко видихнув чоловік, тримаючи в руках книгу, життя якої ще секунду тому він був готовий віддати полум'ю, що яскраво палало в каміні.

— Ні, і не потрібно. Я все життя присвятив цьому дослідженню і ніколи не здамся в своїх намаганнях донести до всіх правдиву версію історії. Досить нам потопати в цьому страшному океані брехні та мовчання.

Світозар, чорноволосий чоловік з ледь помітними зморшками, запалими в куточках очей, поглянув на портрет жінки нереальної краси, що висів прямо над каміном. Її врода була схожа на щось ілюзорне, нереальне марево, яке будь-якої миті може розвіятися від найменшого, найобережнішого дотику. Білосніжні локони спадали на плечі, вкриваючи їх, наче сніг взимку — гірські схили. Губи посміхалися, а погляд її різнокольорових очей дивився, ніби крізь матерію тіла, в саму душу. Було в ній щось магічне, неземне...

— Вона варта того, щоб світ дізнався про неї. Вона... віддала все, що мала, і стала особливим духом тих часів. Була живим втіленням чистої доброти та вічності!

Чоловік обережно доторкнувся до позолоченої рамки портрету, не звертаючи уваги на жар від полум'я, що йшов із каміну, і твердо проговорив:

— Вирішено. Завтра ж опублікую своє дослідження. Разом із цим текстом.

---