ЕПІЛОГ 2

МАКСИМ:

Жовто-багряне листя щедро встелило тротуар і узбіччя дороги. Нападало на низькі балкони будинків, лавки й столики біля кав'ярні, вкрило дахи припаркованих автівок... За дві доби змінило звичний мені світ. 

Сонце ще не піднялося високо, але день по осінньому теплий.

Від світлофора їду неспішно, десь мої дівчатка зараз мали б йти в садочок...

Неспішна хода матері й дитини не привертає увагу жодного із перехожих, але не мою. 

Ось вони, мої красуні. Доросла – у світло-блакитному пальто, та крихітна – у рожевому. Прогулянковим кроком йдуть у сторону дитячого садочка. Малеча весело щебече своєї забавної, а Таліна зі щирою, щасливою усмішкою, уважно слухає її розповіді, тримаючи за рученя...

Паркуюся навпроти, біля тієї самої кав'ярні. 

Як же мило за ними спостерігати... 

В такі хвилини накочує дрібний сум і спогади, через які пройшли обоє. Й досі тримаю образу на себе: як я міг не бачити свого? До чого черствою була моя душа, а очі сліпі до правди, до життя, яке підсувало мені дар Всевишнього... Хм... 

І все ж... Ніколи раніше не подумав би, що доля уготовила мені учительку. Спокусливу, лякливу дівчинку, яка зробила мене найщасливішим, подарувавши найцінніше – продовження нас...

Мої дівчатка. Моє друге дихання. Моє все...

Опускаю вікнину. З автівки не виходжу. Впевнений, Таліна відчує мою присутність. І не помиляюся. Вона присідає біля мого Сонечка, щось шепоче, вказуючи в мою сторону, а потім дитяча радість звучить на всю округу.

Тепер моя посмішка на пів обличчя і чверть чола... Зиркаю по сторонах чи не має інших автівок, бо вже біжить, через дорогу, до мене, мале щастя. 

Відчиняю дверцята і ловлю в обійми. Ммм... як же це прекрасно – бути татом...

ТАЛІНА 

Я б хотіла зупини час, аби насолодитися життям зараз... Але стрілки біологічного годинника не стають – тік-так звучить в підсвідомості залишаючи подалі минуле, підсовуючи ближче майбутнє...

Враження, ніби погляд гладить спину.

Озираюся, як колись, і знаходжу Його.

Серце мовби пропускає удар, а потім – ходарем, у темпі "presto". Ніби вперше бачу! Хоч знаю напевне – не востаннє...

Він - сидить в своїй автівці. Обійнявши кермо, проводжає нас, з малечею, поглядом своїх темних очей. Ніч, в якій я колись втонула, з головою пірнула в Його світи, зараз мені рідна, своя, найнадійніша з усіх можливих! Очі, про які мріяла ночами, чекала пізніми вечорами, бажала бачити понад усе!, –  дивляться нам у слід з великою любов'ю і жадібністю. А вуста, що дарують солод щоночі, розтяглися у лагідній усмішці. Чолом вже пролягла ще одна нерівна смуга... 

Дві доби Його не було поруч, а відчуття ніби місяці.

Всміхаюся у відповідь. 

-Сонечко, ходи сюди. - Опускаюся поруч з Софійкою. - Давай з татком привітаємось? Він дивиться на нас з он тієї автівки. Он там, де купуємо смачні круасани. Бачиш? Всміхається тобі.

Соня шукає поглядом. А потім вибухає:

-Татко приїхав! Урааа!!! Мамо, біжімо до нього!!!.. 

Але вона вже біжить у міцні обійми Максима, через дорогу. Автівки в цей час тут рідкість, але і їх нема. Йду слідом з хвилюванням закоханої дівчинки. І не можу відірвати погляду від моїх коханих, рідних двох сердець, які змусили битися моє сильніше звичного... 

Макс ловить її в обійми, підіймає високо над собою. Сміється, забавляє цілунками у пухлі щічки... Обожнюю їх. Стримуюсь, щоб і собі не кинутись на шию коханому. 

Але не стримується він... Наш цілунок змушує нудьгувати донечку, й вона ластиться до наших обличь. Тепер сміємося всі троє...

-Давайте-но в автомобіль. Хутенько. 

-М? - Дивую.

-Викраду вас у вашої общини на... скажімо, кілька тижнів? Впевнений, вони не будуть проти. - Швидким рухом садить Софію в авто, пристібаючи у дитячому кріслі.

-Куди? - Запитую виключно з цікавості. Обходжу автівку, сідаю в салон.

-Ммм... Скажімо, в гори! М? - Оглядається на нас, з донькою, так, ніби ми колись були проти. 

-Урра! Ми поїдемо в гори! На довго, довго, довго!.. 

-А... Масік? - Не даю розслабитися жодному.

-А Масіка ми візьмемо з собою. Мгу? 

-Тааак! Масік поїде з нами! Урра!!!

-В такому разі, до дому за Масіком і речами, а потім вперед!  До 18.00 будемо у Львові, а завтра продовжимо подорож! - Макс торкає газ, наша автівка плавно рушає з місця.

-Крруто! Ми скоро будемо у гораах!... 

-Мамо, а що таке кохання?

Ми з Максом перезираємося. Вперше чуємо подібне питання.

-Ну..  - Берусь відповідати - Це глибока сердечна прихильність однієї людини до іншої. 

-Не зрозуміло. - Серйозна відповідь.

Макс пирхає сміхом в кулак. 

-Сонечко, кохання – це така чарівна фея! - Вигадує казки, у які Софія вірить з насолодою. - Вона прилітає до двох дорослих людей і поєднує їхні сердечка, зав'язує їх чарами,  раз і назавжди. А вже після її чарів, ніхто з них більше нікому іншому не належить. Лише один одному. Аж до самої пізньої старості вони цілуватимуть один одного, як вперше, а очі їхні випромінюватимуть зірочки щастя. 

- Ух ти!.. Мам, тат, а у горах живе фея Кохання?..

Кінець

ЛЮБІ МОЇ, Я ВЕЛЬМИ ВДЯЧКА КОЖНОМУ І КОЖНІЙ ЗА ТЕ, ЩО ВИ БУЛИ ПОРУЧ З ГЕРОЯМИ, ХВИЛЮВАЛИСЯ ЗА ЇХ ЩАСТЯ, ТУРБУВАЛИСЯ ПРО НИХ САМИХ.

ДЛЯ МЕНЕ ЦЯ ІСТОРІЯ НЕ ПРОСТО ВАЖЛИВА, ВОНА ЧАСТИНА МЕНЕ, МОГО ЖИТТЯ, МОЇХ БУДНІВ.

І ВСЕ Ж, Я БУДУ РАДА ЗАКЛЮЧНОМУ КОМЕНТАРЕВІ ВІД КОЖНОГО, ХТО ЇЇ ЧИТАВ.

МИРУ ВАМ ТА ВАШИМ РОДИНАМ! 

  З ВЕЛИКОЮ ПОВАГОЮ, ВАША ТАЯ❤️