ЕПІЛОГ 1.

ТАЛІНА

-Таліно... - Чую, ніби крізь товщу води. Однак, чий це голос, пригадати не можу. - Таліно, прокидаємося... 

Сон. Це всього лише сон. Я не чіпляюся за звуки, серед яких розпізнаю чітке коротке нявчання і шурхіт якихось речей. Дозволяю собі знову поринути в дивні, трохи болючі сновидіння. 

-Таліно. - Тихий, до болю знайомий голос біля скроні кличе мене знову і тут я не можу проігнорувати, бо впізнала б його навіть з тисячі подібних!

Легенький дотик до моєї щоки викликає в мені хвилювання і тремтіння.

 Хапаю повітря, насичене медикаментами й ще чимось... Відчуваю незначний головний біль, коли намагаюся розплющити очі. А ще живіт – болить, жах як.

-Таліно, дівчинко моя, - легкий цілунок в ту саму скроню, -  прокидайся. Тобі не можна довго спати. Не зараз. - Цілунок. - Малеча хоче чути свою матусю...

Мої повіки важкі, та я усвідомлюю, що вже дивлюся. Все навкруг розмите, розпливчасте, не чіткі обриси людських обличь... Лише двері чітко можу вирізнити серед натовпу. А потім... Він – Максим. Дивиться на мене своїм поглядом звіра. Я розумію – Його пальці зараз гладять моє волосся, поправляючи пасма.

Вуста самі зрадливо видають подобу його імені.

-Макс...

-Так, я тут. Поруч з тобою. Відтепер назавжди... - Лепоче тихо.  Він ще щось хоче сказати, вже ясно це бачу, але я зупиняю його торкнувши пальцями вуста. Дякувати Богу, тіло не зрадило. А він бере і цілує їх, видаючи себе справжнього. Потім долоню, запясток... Притискає мою кволу руку до свого обличчя і... всміхається мені. І знову цілує... 

Серце таки кольнуло. Хвилювання змусило судомно набрати й випустити повітря.

Я тільки зараз розумію, що він у медичному халаті. Усвідомлюю, нарешті кінцево, де я та що зі мною. 

-Де моя дитина?

-Вона тут. - Секундний страх розтинає м'який голос Ліни біля узголів'я. - Чекає, доки прокинеться її матуся.

Тиха подоба плачу, більше схоже на зов кошеняти, звучить одразу ж, і моєю щокою невільно скочується сльоза.

- Ма-акс. - Голос Ліни. Макс бере з її рук дитя, а сама вона, разом з рештою присутніх, які досі про щось тихо перешіптувались, виходить з палати.

Ми залишилися одні. Тиша між нами наповнена не страхом, не напругою, а хвилюванням нашої любові, трепетною ніжністю, розумію це по його погляду, який ковзає обличчям нашої донечки.

Вклавши малий згорток поруч зі мною, Максим опускається навпочіпки поруч.

-Я маю вибачитись перед тобою... - Звучить з його вуст.

-Ні... - Перериваю. Не даю продовжити. Не хочу чути його виправдань.

Впевнено, безсило мотаю головою.

 Він замовкає. Опускає погляд в підлогу, піджимає губи, хмурить чоло... 

-Ні. - Повторюю. Але продовжую. - Ти не повинен. Не мусиш. Давай залишимо все те в минулому, там, де йому місце... Я... кохаю тебе. ...І винна не менше.

Підводить зір, в якому вбачаю щось схоже на полегшення. Кладе свою долоню поверх моєї. Обережно так, як тоді колись, в кав'ярні... от тільки тепер наші пальці міцно переплітаються. І погляд – очі в очі, в самі зіниці, який говорить більше ніж слова...

Три дні по тому...

-Таліно, вона з кожним днем, все більше схожа на тебе. - Всміхається, не відводячи зору від нашої донечки. Щасливий. 

-Мені здається, що вона твоя копія. - Усміхаюсь у відповідь, крізь біль в попереку. 

-Ти вже думала, як ми назвемо нашу лялечку?

-Ні. - Брешу. - Хотіла з тобою.

Погляд Максима на мить зупиняється на моїх очах. Подив. І сумнів. За ці кілька днів я почала по троху вивчати Його, розуміти емоції.

Ніяковію. Але продовжую всміхатися, все ще сидячи на лікарняному ліжку.

-Тоді... назвемо Ангеліна? 

-Як твою сестру?

-А, ні. Ти права, не потрібно. А то ще перейме її вдачу. 

Моя усмішка стає ширшою. А Макс продовжує ходити нашими тимчасовими апартаментами, заколисуючи доньку... Ніколи не думала, що чоловіки можуть так щиро любити, бути лагідними, чуттєвими, ніжними нарешті... Сьогодні вранці я прокинулась від того, що шелестіли пакунки. Думала знову мама о 7:00 привезла свого курячого супчику з печеною картоплею, а виявилось, це Макс перевдягав нашій донечці підгузок. Спровадив Ліну і взявся сам...

Його сестра залишається поруч. Завжди. Навіть коли в цьому не має необхідності. А необідності немає зовсім. Батьки Макса, як виявилося, працюють в цій клініці. Зазирають, ледь не що години аби пересвідчитись що я в безпеці. А вчора вранці я випадково почула частину ромови батька з сином під дверима цієї палати:

-...Ніхто не має права тобі вказувати! Окрім дружини! Запам'ятай це!  - Він різко змовк. - ДНК робитимеш?

-Ні. - Глухе від Макса. - Мені не потрібні жодні докази того, що ця дитина від мене.

-Твоє право. 

Але увійшовши в палату Леонід Петрович мав вигляд заклопотаного. Виручила всіх Ліна, котра зайшла слідом.

-Таліно, дозволь цим двом впевнитися, що...

-Я даю дозвіл на аналіз ДНК. - Всі троє глянули на мене так, ніби я його на папері простягнула. - Мені немає чого боятися...

-А давай назвемо Софія, м? - Повертає від вікна назад, вивільнивши мене з задуми.

Так, щастя – прикраса не тільки жінок, а й чоловіків. Його очі блищать, випромінюючи його!

-Софія?.. А чому Софія? 

-Бо вона наша Зіронька. - Він легенько проводить пальцем по дитячому личку.

-А... до чого тоді тут Софія?

-Ну, як же? Сонце є зіркою, а вона наше сонечко. - Оце так пояснив! - Звідси й Софія.

-То може... Богдана? - Запитую.

-А Богдана буде її друге ім'я. - Макс обережними рухами вкладає нашу крихітку у ліжечко. І підходить до мене. Бере моє обличчя у свої долоні і, не питаючи дозволу, цілує. В губи. Проникно, палко так, чуттєво...