...

Крик дитяти, за зачиненими дверима операційної, змусив мене стрепенутися. 

Спинися, Максе. Тебе впустили в передопераційну не для того, аби ти тут все розніс.

Хоча дуже хочеться...

Набираю повні легені лікарняного повітря... Не репни, Максиме. Ти ще потрібен людям в цьому світі. 

-Пфуууу... -  Без матів!.. Звикай до життя без лексиконів!

Крізь віконце в дверях спостерігаю метушню над Нею. І кілька медичних сестер над столиком збоку.

Ліна! Вона виходить перша з операційної. Змарніла й бліда. Впирається лобом в моє плече...

-Ліно?.. - Мої щелепи... тріщать, м..!

-Ну, що татко? Вітаю тебе! У тебе здорова донечка, хоч і... - Недомовляє. Її голос – стомлений. Скигле, як мале цуценя.

Усмішка осяває моє обличчя. 

-Як Таліна? 

-Все гаразд. Скоро буде в палаті... Там... - Киває в сторону виходу. - Батьки приїхали.

-Батьки??? - Ну, мля... сістер!

-Вони мають право знати, Максе. - Повчає, як те яйце квочку. Хмикаю в усмішці, бо... це чудово! 

Закриваю обличчя руками і... Фух!...

Всередині мене ніби зародилося нове чуття: незвична душі радість, легкість, якесь... ніби заземлення! Якір життя, чи що?..

Обіймаю, однією рукою, Ліну. Вона, здається, теж під дією шоку – тремтить.

-Максе, я тепер не знаю, що мені робити... Я ж хотіла бути актрисою, а тепер... Сьогодні вплинуло на мене настільки сильно, що... - мотає головою. - Я відчуваю, якби не моя обізнаність... - Розумію, до чого вона веде, але не перебиваю. - Загалом, я зрозуміла, що моя участь в кіношках не така вже й важлива. А сьогодні ще й відчула конкретно, що я потрібна саме тут. Рятувати маленькі життя, це неймовірна ейфорія. ...Мабуть, я знову спробую в медичний. На бакалавра. 

-Спробуй спершу на магістра. - Підбадьорую її, бо вона того варта. Не те, що я.

Двері операційної відчиняються в цю саму мить і виходе Валерія. Вона тримає на руках маленький згорток і ніжно усміхається йому.

Ліна відходе, а я... Не знаю що й робити, бо мені в руки пропонують дитину. Щойно новонароджене дитя в оці незграбні... Але, відмовитися від свого вже зась!

Беру. Не втримую обличчя і розпливаюсь в широкій усмішці. 

-Дитя з матір'ю залишаться у нас на невизначений термін, поки що, для спостереження за обома. Через 10 хвилин Таліна буде в палаті, з нею вже все добре. Ви – можете пройти в палату уже. Ліно, потрібна ще твоя допомога, будь-ласка.

Вони повертаються, а я з малечею на руках, як справжній батько... 

Яка ж вона кумедна, моя. Ще одна моя...

Ковтаю те, що хоче вийти очима.

За дверима, в коридорі, батько й мати. Обоє підіймаються зі стільців, як тільки ми виходимо.

-Максиме! 

-Сину! - Майже одночасне.

-Ні! - Виставивши застережливо палець, не приховую щирої радості в очах і усмішки на обличчі, зупиняю батьків. - Я вам, Її, не дам. Вони – мої дівчатка, обоє. 

Знаю, що образ не буде.

-Ах ти ж! - Мама, вдаючи образу, штурхає старого в плече. Хоча, який він старий!? 62 роки це старий? Там до старого ще... дуже далеко. - Ти ж мені казав, що ми тут дуже потрібні! Налякав лишень!..

-А я хотів побачити щасливого сина! І взагалі я ще внуча не погледів! - Всміхається. Як діти!

-Завтра приїдеш і глядітимеш хоч цілий день!..

Вона жартома штовхає його до дверей, що ведуть з відділення, а я... Замріяний, як пацан, прямую в палату. В нове життя...