68

Перші три дня після останньої зустрічі з Ним, промайнули в роботі. Швидко, завзято, навіть легко. Наступний тиждень я помітно, для оточуючих, сумувала... Через неділю – нервувала. Ліна навіть жартома зробила зауваження дорогою до школи, що я покоцаю нігтями їй пластик на дверцятах автівки. До речі, з нею мені напрочуд було легко й зручно у спілкуванні, чого я ну ніяк не очікувала. В один із тих днів вона навіть ночувала у мене – приїхала пізнього вечора до подруги, а тієї не виявилося вдома і вона з ноутбуком в обіймах цілу ніч провела на дивані в кухні...

-Ліно, я пройдуся до крамниці. Ти зі мною? - Згадую, як о дев'ятій вечора пропонувала їй.

-А... я можу й тут. Але згода! Я з тобою, якщо кличеш.

Вона весела, ненав'язлива. Вміє бути непомітною і тонко відчуває підлість – зустріч з однією сусідкою тому приклад, але... не про те. Я розуміла, що вона Його сестра, не моя, бо допити таки були: прямі, але обережні...

...

-Таліно Сергіївно, а... можна запитання? 

-Так? 

Вона потирає руки, як перед вибором чогось смачного, але в роздумах.

-Ти зустрічалася з кимось із чоловіків після ем... близькості з Максом? Кхм.

-Ні. - Відповідаю правду без заминки.

-А до? - Її погляд... Штрикає під саме серце. 

-До першої зустрічі з Максимом у мене були стосунки з одним чоловіком. Але їх інакше, як дружніми, було не назвати.

-Чому?

-Він жодного разу не був у мене, а я в нього. - Кладу на стіл таріль зі щойно приготовленими крильцями і окрему з салатом.

На годиннику майже 23:00, а ми всілися їсти. Ще й крильця запікали...

-А... довго ви зустрічалися???

-Рік.

-А... Ясно. - Виделкою колупає помідор у своїй тарілці. - А як ви познайомилися з Максом?

-Я заміняла колегу на його пробний. Заняття мала вести...

-Олександра. - Ліна киває, мовивши за мене.

-Так. - Дивую. Але, здається, розумію чия то була забаганка – вмовити Макса навчитись співати.

-А потім?

-А потім наші з ним зустрічі були випадковими. - Горня з трав'яним відваром, для заспокоєння нервів, ще рясно парує в моїх руках, але я не втримуюсь аби не заткнути ним свої вуста.

-Прямо таки випадковими? - Кутик її губи сіпається, я це бачу.

-Так, випадковими що не є... - Розповідаю їй про ті кілька зустрічей до моменту на корпоративі.

-Ого!.. Я б нізащо не повірила, якби... Та виявляється в житті всяке буває! - Вона, з ноткою суму в радості, весело прежовує овочі. А потім ніяк не підбере слів до наступного питання, бо воно ж є, бачу по ній.

-Запитуй. Відповім.

-А, можна дату, коли у вас... з Максом... ну....

-27грудня. - Видаю зітхаючи... - Ще є які питання?

Вона думає. Закусила нижню губу і думає... 

А я – їм.

-Скажи... чиї у тебе речі, там... у ванній? Лезо, презервативи? Хоча, не потрібно! Це особисте, я перегнула. 

-Чому ж? Зовсім не особисте. Презервативи я купувала, коли потрібно було УЗД робити, - вона ніяково закриває долонею очі. - А лезо — мого батька. Вони з мамою інколи приїздять до мене на кілька днів, от і... лезо. 

Схоже, їй стає незручно від власного питання, бачу по її діях: руками закриває обличчя, зітхання, голова вниз, погляд в тарілку...

-Вибач.

-Нічого. Я звикша. - До дідька сарказм, Таліно!.. 

Тієї ночі вона клацала в своєму ноутбуку до 4:00, а потім до 10:00 спала. Як і я власне...

А далі, я просто поступово втрачала віру його словам: "повернуся по тебе"... Мені ставало гірко і... я боялася. Боялася втратити ту примару, ймення якій "кохання". Адже мої ранки продовжували проходити в журбі й самотності, хоча й при зустрічах Ліна намагалася, ніби як, непомітно для мене, мене ж, розрадити.

Ставки на приречену самітність зростали. А відчуття відсутності близьких, тривало цілий липень і половину серпня...

Одного дня навіть Ліна не відповіла на дзвінок. Прислала повідомлення щоб я не чекала її, але обов'язково викликала таксі. Я так і зробила. А на наступний день, ще вранці отримую повідомлення від неї: "Таліно, я за містом. У мене зйомки..." Далі не читаю, розумію – примарне щастя перетворилося в дим, який розвіює вітер серпневого ранку... Якщо вона, ще днем раніше, була гарантом його слів, дій, то сьогодні... 

Моя віра зітліла. До тла.

На роботі почуваюся, як розбите дзеркало. Ще вчора віддзеркаленням у ньому були обличчя учнів, сестра коханого, вуличний люд... А сьогодні... – лише спогади. Хвилюючі, реальні, але уже не дійсні... 

Жаль мене спустошує ще і емоційно. Тепер я – як пустеля, в якій поселили життя...

До дому повертаюся ще сонце на небі, але вже над обрієм.

Скидаю босоніжки і, мов би не твердими ногами, плентаю у ванну кімнату.

Хочу в душ. Змити все зайве зі свого обличчя, шкіри рук, ніг... Скинути всю ту оману, що так вжилася в моїх мізках, зробивши їх своїм домом...

Ванна – холодна, та не вода...

 Якийсь час стою мовчки... Секунди тікають в голові хаосом, а я... зовсім не рахую їх... 

Заплющую очі. 

По тілу – струмені гарячої води... Як доторки... пальців Його рук... на шкірі моїх грудей... Шиї... Спині... Стегнах... 

Пар – як присутність Його подиху... який є киснем для моїх легень... А потім...

Біль. Різкий, пекучий, пронизливо ріжучий. Внизу живота, в поясниці, з боків... І до моїх мізків дещо доходе: я стою під потоками гарячої води, яка є смертельно небезпечна для ненародженого життя. Яка може знищити те, чим я так дорожила весь цей час! Мріяла, чекала, плекала стільки надій!.. 

Господи!

В себе приходжу так само різко – ривком тисну кран. 

Спазм. Ай... Сльози...

-Таліно Сергіївно? - Чую в коридорі, та не зважаю.