67

ТАЛІНА 

Дивлюся свої "контакти" ось вже 10хвилин як – ті цифри номеру Його телефону в моїй пам'яті відкарбувались намертво! А я, все одно, як зомбі...

-Таліно! - Моє ім'я Його вустами... голосом, тембр якого найприємніший для моїх вух... І зараз згадую, кручу в мізках, як найціннішу інформацію, яку забути не можна! Забороняю сама собі!

-Дай, будь-ласка, телефон. - Він майже підбіг був до мене. Його долоня – в прохальному жесті.

-Нащо?

-Впишу тобі свій номер...

І ось цей номер... Перед очима. На який дивлюся ніби вперше в очі бачу звичні, всім людям, 10 цифр, що відтворюють, от той невидимий оку але цінний для всіх нас, зв'язок... 

-Таліно Сергіївно!? Вітаю! - Голос Назара – активний, веселий, – просто як грім серед тиші лине нізвідки. А точніше з-за шафи, що біля входу. 

Здригаюся.

-Я вас налякав, ввибачте. - Коментує. Протягує букетик польових квітів. 

-Ні, що ви!? Це я задумалася. - Не усвідомлюючи того, ховаю телефон так, ніби його зараз мають вирвати у мене з рук. - А... це..?

-Це вам для підняття настрою! - Всміхається. 

Цей парубок змушує бути насторожі поруч з ним. Цілу весну мармеладки, пастила, зефірки... і все у нього "для настрою". Хоч впевнена стовідсотково, що дівчина у нього є!

-Таліно Сергіївно, маю питання стосовно пісні! Там у другому куплеті я почув класний звук у виконавця і тепер хочу відтворити його сам. Але піджимається горло... - Він пояснює, активно розмахуючи руками, коментуючи кожен рядок твору. Має вигляд безтурботного двадцяти п'яти річного хлопця... 

Захоплююсь його щирістю і щедрістю думок, варіанти яких беруться мов би зі стелі!.. Хм... Мені б так...

Я навіть забуваю про готовність заперечити дарунок: кладу букет у вазу поруч з квітами випускників школи, – вчора ж випускний був, – та повертаю професійну усмішку Назару.

Під гру на інструменті, розбираємо кожну деталь надскладного мелізму у поєднанні з технікою tweng. Словом, зануруюсь в роботу настільки, що навіть стрілки годинника мені нічого не говорять,  тікаючи собі навколо своєї осі... 

-Ой, Таліно Сергіївно, здається ми перепрацювали. - Поки я в ноутбук, очі учня на екран наручного годинника.

Здіймаю погляд праворуч над шафою - від початку заняття пролинули понад півтори години, замість 60хв. 

-Я перепрошую, не хотів ні вас ні себе затримувати... - Ніяковіє, задкує. 

-Нічого, все добре. Не розумію, чого Карини ще досі нема. - Відповідаю не йому, собі. Хоч знаю, що хвилює хлопця те, що це його останній урок за абонементом, а ми не проконтролювали час. - Не переймайтеся. Це бонус, за активну віддачу матеріалу.

-Незручно якось... - Переминається. - Але зате я все запам'ятав! І зрозумів! 

-Добре, Назаре. - Всміхаюсь його оптимізму. - Йдіть. Дякую за квіти, але більше не потрібно цього, будь-ласка. 

-Вибачте, я просто... дійсно для настрою... Все. Побіг.

-До вересня? - Запитую вслід.

-Ні. До жовтня! 

-Гаразд. Але ж буду вже не я!

-Та я в курсі... Шкода, звичайно... - Дивиться на мене очима повними суму і безнадії. Внутрішньо всміхаюся цьому. - Але, я радий за Вас! 

Тепер уже всміхаюся відверто.

-Дякую, Назаре. 

Він йде. 

Дідько, в душі... ніби не з учнем попрощалася, а з рідною, близькою мені людиною: наче власне дитя від грудей відпустила. Аж жабка лапками горлянку обійняла!..

Карина не прийшла на свій урок навіть не попередивши мене. Таня і Оля написала повідомлення що їх не буде майже одразу, як пішов Назар. Тарас і Людмила теж написали щоб їх не чекала. Залишилася Марина. І Ритка-Маргаритка – остання. 

Беру до рук телефон. Зусиллям волі змушую себе пролиснути номер без імені, який не сплутати ні з яким іншим, та набираю одну з них...

Марина відповідає одразу ж, вибачається і повідомляє, що сьогодні не зможе бути, на роботі завал. Марго погоджується прийти вже за 30хвилин. 

І от... замість активної праці з учнями я, ці 30 хвилин, знову вивчаю Його номер телефону...

Урок проходить з активною віддачею від Рити, за що їй щира дяка від мене. А далі... дивно, та я – вільна! Плідний день перетворився на раптовий вихідний..? Очевидно, над нами хтось таки є. Бо вранішня думка матеріалізувалася навіть без мого фізичного втручання. Що ж... До дому?..

Зупиняюся погляд на екрані свого ґаджета лише на кілька миттєвостей з думкою про Ліну. Макс номер її телефону також залишив, аби я телефонувала при необхідності. 

Думаю не довго. Розуміння, що у неї мій номер, як і адреса школи, досі є, змушує телефонувати.

-Слухаю? - Відповідає стримано. Може, зайнята?

-Ліно, вітаю. Це Таліна... - Пояснюю причину дзвінка і намагаюся донести що зі мною все гаразд, до дому доберуся сама. Але Ліна вперто вирішує все за мене. Ох же ж і кровні родичі!..

Вона забирає мене від будівлі загальноосвітньої школи, рівно за 15хвилин по завершенні нашої телефонної розмови. А під під'їздом власного будинку я дізнаються, що у неї тут живе подруга. "Чудово"!.. Чує моя душа, що будемо бачитися не рідше, як щодень...