66.

Я слухаю розповідь Максима в його обіймах, під розбитим, життям, чоловічим серцем. Мені вся вона здається не реальною. Від самого її початку й до кінця. Ніби кимось придумана і його вустами переказана. 

-Я б не пережила, якби це все... зі мною. - Не знаю як ще можна... втішити?.. Поспівчувати? 

Гірко. Але десь глибоко в душі я... рада цьому. Прости мені боже...

-Так. Було боляче. Але на моєму шляху з'явилася одна юна особа – вчителька з вокалу... - Відчуваю його усмішку на маківці, невагомий цілунок. - ...Яка змусила мене не думати про минуле. А вчора, ще й навчила бачити майбутнє.

Мовчу. Не знаю, що сказати...

-Таліно... Я маю владнати ще деякі справи. Мені доведеться полетіти з країни. Але я попрошу Ліну, щоб була поруч з тобою весь цей час.

От це мені не надто подобається, але...

-Ти... на довго? - Не питаю куди, бо для мене важливо лише термін його відсутності.

-Не знаю. Але обіцяю, що ти побачиш мене перша і будеш ще колобком. - Він всміхається. І знову цілує. Моє волосся. А я... Для мене це, все ще схоже на сон...

-Твоя кава. - Нагадую Йому. 

Не хочу аби відпускав мене з обійм, але... пора й самій відвідати... кімнату з рукомийником.

 Малеча нагадує про себе поштовхом. Макс відпускає знехотя – це видно. В його очах застрягло питання, але він мовчки відходить до столу.

-Я... зараз. - Обходжу його й прямую до ванної.

Коли повертаюся, його горня вже пусте, а один із десертів над'їдений.

-В мене є борщ. Будеш? 

-Борщ!?! - Його брови злітають аж під чуб.

-Ти казав... що з офісу, я подумала може... - Замовкаю, бо на мене дивляться очима, ніби я не сповна розуму.

-Давай свій борщ. - Сміється. А в мене – ніби душа розтанула...

Ми ще трохи сидимо на кухні: Макс їсть, а я... не хочу нікуди йти. І головне – я можу відмінити всі ті дідькові уроки без наслідків для себе! Але я вже знаю – Він летить. Спершу до дому, щоб зібрати речі, а потім в аеропорт... Мабуть.

-Таліно, я не хочу аби ти себе наражала на небезпеку. Давай так: я оплачу всі твої потреби...

-Що? - Вилітає з мене перш ніж встигаю подумати.

Макс дивиться на мене, я – на нього. Мовчки. 

МАКСИМ, ТАЛІНА

-Що означає твоє оплачу всі твої потреби? - Вона лупає на мене своїми оченятами, а мені зовсім невтямки, що я вже не так сказав?

-Означає, що мені не байдуже стан здоров'я матері моєї дитини. Я... - Втримуюсь буквально на пів слові, аби не озвучити своє недовір'я. - ...просто не хочу щоб з тобою щось сталося. Вчорашній день тому приклад.

-Вчора просто був особливий день... - Гублюся, але... згрібаю себе до купи. - Такого більше не станеться.

Дивлюсь в Її обличчя і дивую. Вже розумію, що на місці цю леді не втримати.

-В такому разі Ліна тебе возитиме куди скажеш.

-А... - Її очі якусь мить блукають столом, а потім різкий рух в мою сторону. - У Ліни хіба не має власного життя? 

Відповідь даю без заминки навіть в миті секунди:

-Поки мене немає поруч, у неї його не буде. - Ховаючи усмішку, даю зрозуміти, що буде по моєму.

Розумію, що по моєму не буде. Не той випадок.

-Я учнів не кину. Не зараз. 

-Умгу... - Він підсумовує, це видно по виразу його обличчя: на чолі пролягла нерівна складка, брови все ще завислі, очі... зіщулені. Гадаю, що надалі потрібно буде звикатись з його рішенням,  якщо те "далі" дійсно буде... 

- Гаразд. В такому разі сьогодні я тебе завезу сам. Завтра – ти з Ліною. Вона буде чекати тебе біля під'їзду.

-Гаразд. - Тихо погоджуюсь. У всякому разі показувати свої норови там де це не потрібно, не намірена...

Дивлюсь на цю тендітну, в майбутньому дружину і диву дивую – от як таке миле створіння має хватку лідера? Хм... Вчителька. Мать...

В коридорі, потай від неї, пильно оглядаю платіжки за комунальні послуги, які неохайно розкинулися на тумбі. Цифри на них зовсім невеликі, але вода...

Впевнено переводжу погляд на неї, аби запитати де її чоловік зараз. 

-Таліно? - Звертає мою увагу, коли я тягнуся за босоніжками в тумбу.

-Мгу? - Здіймаю погляд. Випрямляюсь. 

В його очах бачу якусь тривожність, метушню.

-Давай допоможу. - Духу таки забракло. Не мужик ти, Максе. Але... до дідька! 

Присідає біля мене поруч, дістає моє взуття. 

- Ці? - Запитує, оглядаючи мене з ніг до голови.

Він що, винятковий? Зі всіх чоловіків мені попався ідеальний? Не вірю...

Киваю.

В тумбі повно жіночого взуття і лише одні, й ті кімнатні, чоловічі. Та коли повертаю погляд до Неї... Видовище таки заворожує погляд. Вже й облизався, як кіт на сметану... 

-Ну? Сунь ніжку. - Вказує поглядом на взуттєву пару, всміхаючись. 

Гооосподи! Я ж... звикну! І що тоді?..

В автівці кондиціонер розвіює прохолоду змішуючи її з його парфумом і я знову втопаю в еротичних думах, зрідка відповідаючи на його питання...

До школи дорога забрала дуже мало часу, а я ще навіть не відтворила в уяві наше злиття повністю, як має бути... Дідько лисий, і ти туди ж! – Забираєш останні краплі уявної насолоди, аби я мучилася цілий день в пошуках хоча би крихітних секунд усамітнення!?? Щоб домалювати те блаженне раювання...

-Таліно. - Його долоня накриває мою руку коли я насмілилась відчиняти дверцята. 

Повертаю погляд.

Почуваюся невпевнено. Так, як жінка, яка чекає продовження, але знає, що його не буде. Не зараз. Не сьогодні.

-Я — повернуся. По тебе. - Вірю. Тому й киваю.

І виходжу...

Так, поцілунок мені не світить...

А це тобі, щоб частіше в думках вертів, Кримський!..