65

ТАЛІНА 

Дзвінок в двері застає мене зненацька. 

Знаю, що мають сумочку привезти, але хто?

 Кладу чашку. Серце калатає, що навіжене... 

Тремоло різко заволодіває тілом, як тільки бачу Його обличчя у вічко. Господи, зараз точно зомлію... 

Віддихатися не вдається, пальці ніби своїм життям живуть – крутять замок проти часової стрілки... На коротку мить затамовую подих, аби впоратися з хвилюванням...

-Привіт. Вибач що без дзвінка. - Його очі... вже в мені. Навіть кліпнути боюся, аби не втратити їх ночі...

-Проходь. - Ніби отямлююсь.

-Я не заваджу?- Протягує картонну коробочку. 

Беру.

Макс роззувається ще на порозі, а в мене слів бракує його зупинити. 

Мотаю головою й доводжу до відома, що збираюсь на роботу.

 - Маю ще трохи часу, тож... Чаю? Кави? - Пропоную. Поки уява змальовує інші рухи Його рук на його ж сорочці...

Сором, Таліно!

Опускаю погляд, вдихаю чоловічий парфум, і світ йде обертом... Не від того, що вагітна чи... а від того, як здається, що бажання виникає різко й бере вполон все тіло!.. й мізки разом з ним...

Поштовх. Рука – на живіт.

-Дозволиш скористатися рукомийником? Я з офісу. Бактерії... сама розумієш. 

Всміхаюся. Швидше з того, що виглядає розгубленим, як і я, а не з ввічливості.

-Так, звісно. Рушник праворуч. Блакитний. 

Вчора сама повісила ще одного рушника, хоча раніше ніколи цього не робила.

Він повертає до ванної кімнати, а я беру до рук сумочку.

Телефон... Сівший. 

Це ж, мабуть, мама дзвонила...

Йду в кімнату, аби взяти шнурок, щоб покласти ґаджет на підзарядку.

Кухня...  Турка, кава. Цукор? Ні. Жодного разу, з тих кількох, не бачила, щоб додавав.

Цукорницю кладу на стіл. Як і десерти, попередньо виставивши на таріль. Ложечки.

Руки – трусяться. Ноги тремтять. Ниж живота... зводить.

Дідько, Таліно! Розслабся ти! У вас нічого сьогодні не буде! Взагалі, а чи буде, в твоєму випадку!..

Макс якраз заходить на кухню. Спиною відчуваю його пильний погляд. Господи! Чого ж так... хвилююче? 

-А де домашній улюбленець? - Його запитання перемикає мою увагу. 

Залюбки відповідаю, згадуючи пухнасту мордочку малого чорновухого... Та його фраза про сукні... збиває з пантелику. 

Я й так почуваюся ніби без одягу перед ним, а він...

Наші погляди зустрічаються. Я, майже несвідомо, намагаюся відрізнити контури його зіниць від чорної райдужки. "Зависаю" настільки... що навіть сама не розумію який це виклик для Нього!

-Таліно... - Чую тихе. 

"Відвисаю".

-М? - Ховаю погляд у чашці, вже схололого, чаю. Надпиваю.

-Пробач. - Звучить розважливе з його вуст.

-За що? - Питання зривається шепітом. Ніби воно й зовсім не має місця тут бути. Ніби воно зайве. Давно розтлумачене й відкинуте всім світом і зараз геть не доречне.

-За те, що не був поруч. За те, що залишив тебе. Там. Тоді... Я не повинен був.

І ця його розважливість стискає глотку... міцно так... Здається, якщо я зараз вдихну, то... потік солоних рік не уникнути.

- Я думала, що ти одружений. 

Дідько правий, ці сльози мене саму вже дістали! 

Змахую. Відвертаюсь...

-Я... Був одружений. Колись. Та втрата для мене стала пасткою. І пусткою. Але ти повернула мене до життя. І як би шаблонно це не звучало... Ти мені потрібна.

 Його руки м'яко огортають плечі. Мої плечі. Торкаються шкіри мого тіла... 

Господи!.. Я про це мріяла з моменту нашої першої зустрічі... А зараз... просто не вірю в те, що відбувається на моїй кухні! У мене в квартирі!..

Чоловік мрії кожної жінки огортає мене своїм теплом... Його подих біля скроні – як ковток свіжого повітря, коли кисню замало. Спиною знову ловлю хвилі тремтіння, а низ живота сильно сковує спазм бажання обійняти міцно і... віддатись грішно. І тільки жінки мене зрозуміють в даній ситуації... бо місця малечі, зараз, вкрай замало.

Сліз більше не має. Є лише бажання дихати! І жити. Поруч з Ним... Щоб от так, як зараз! Завжди! Кожної вільної секунди в Його обіймах!.. В його словах! Думках, бажаннях, мріях... просто бути! Для Нього! Його світом...

Кладу горня. Повертаюся обличчям до його грудей і тулюся... Боги милі, як же хочеться про все забути! Всіх! І вся!..