64

Паркую автівку. З десертом в руках повертаю до шлагбаума. Краєм зору помічаю літню жінку, що сидить на тротуарі кількома метрами далі, над відром якогось різнотрав'я. 

Дідько, квіти!..

Хотів було ринутись, купити, та... Нахрін їй ті мітли..! Приїду - куплю, нормальний, великий...

Мля... все!

-Впустите? - Запитую охоронця. 

Визирає зі своєї щілини, що дятел з дупла. 

-До кого? Куди? Номер будинку, квартири і ПІБ власника? - Здається той самий, що й взимку. Коли вночі спроваджував мене... 

Адресу випалюю з ходу, а от ПІБ власника... 

-А ви всіх жителів жк по ПІБ знаєте?

-Хм... - Невдоволений. - Проходьте...

Проходжу...

Поглядом під'їзд знаходжу одразу. Тисну відповідні цифри у надії що має домофон. І розчаровано відступаю...

Хрін!..

Що робити? Чекати? Кого? Як довго?..

Підходжу до лавки, що майже поруч з дверима... Чорт!, мля...

В руці Її сумка. І... десерти, мать..!

А потім звивини відчув в роботі... У мене ж Її сумка! А отже там, можливо, і ключі? А, як же, тоді, вона до дому потрапила???

Кладу все на лавку. Риюсь у жіночій сумочці, як у своїй... помади, гаманець, телефон... від рук екран якого засвітився і потух... складний ніж? ...ключі. 

Є! Дідько, як нерозумно, Максе! Ти змусив свою вчительку їхати вчора до дому! Без ключів і засобів зв'язку! А якби вона на вулиці в ніч залишилася?! Але в квартиру потрапила? Якщо вона там?

Невже таки є хтось, а я і Ліна, думаємо інакше???

Хм... 

В роздумах знаходжусь не довго. Все таки набираюсь сміливості. А нахабності мені ніколи не бракувало.  

Прикладаю магніт до місця...

Короткі "пі" звучать тричі – тягну на себе двері.

По кількості квартир обабіч ліфту швидко вичисляю на якім поверсі Її двері. Тисну кнопку підйомника, в молитві, щоб не розминутися з Нею, якщо спускатиметься східцями...

Мляць... якісь одні нерви...

6 поверх. Двері ліворуч. Фух...

Не даю можливості хвилюванню взяти верх – натискаю дзвінок. Тричі, коротко...

Вона відчиняє. 

Чорт!.. Я... 

Я дійсно неочікував. Не вірив. Не чекав побачити Її у неї ж вдома!..

Дивлюсь у бездонні блакитні плеса її очей от просто зараз! І млію... Як хлопчик, котрий закохався вперше в своєму не дорослому житті... 

-Вибач, що без дзвінка... - Який нахрін дзвінок, Максе!? Ти Її телефон щойно тримав у своїх руках! Точніше, він і зараз в сумці, яка теліпається біля твоїх ніг...

Всміхається.

-Проходь. - Відступає.

-Я не заваджу? - Ненаважуюся запитати чи одна.

-Ні. Я якраз збиралася на роботу. Маю ще трохи часу, тож... Чаю? Чи кави?

-Кави. Якщо не важко. - Гублюся кінцево... 

Заходжу в Її передпокій.

Одразу, праворуч від мене, двері. Кумекаю, що ванна, бо прямо, моєму зору відкрилася простора кухня, а праворуч, на рівні з нею, світла, не менш об'ємна кімната.

-Дозволиш скористатися рукомийником? Я щойно з офісу... бацили, все таке... - Мля, Максе, не міг що нормальне придумати!? 

-Так, звісно. Рушник праворуч. Блакитний.

Дарую невимушену посмішку і йду.

Мило, вода... Мию. Тру їх,  бля, наче в багнюці копався... Насправді ж, ...ніби опору з-під ніг втрачаю!..

Досить, Максе! Як маленький, їй богу!..

Витираю... 

Зір ловить миску одного з домочадців. Між ногами під тумбою... Находить жага дізнатися більше, кидаю поглядом по полицях в душовій кабіні: шампуні, банички, скляночки... все жіночих кольорів. І жодного men. 

Легенько відсуваю верхній ящик тумби.  Лезо для бриття в наявності. Чорт! Краще б ти сюди не дивився, Макс! Пачка презирвативів. Чоловіче мило кускове... сухе, у відкритій коробці. 

Скули таки зводе...

Хоч у передпокої ніякої тобі чоловічої шматини чи взуття... З останнього взагалі нічого. 

На кухні гарно. Чисто. Світло. Вікно обрамляє зібрана в пучок, легка фіранка. Сама вікнина привідкрита, хоч свіжого повітря вже не відчувається. У володіння входить спека...

Сідаю без запрошень на стілець. Зручний. Висока спинка навіть дозволяє розслабити спину. Оцінюю розміри, швидко пробігшися поглядом від софи, по той бік столу, по всій кухні до дверей. 

Сама кухня квадратів 18, то вся квартира мабуть цілих 40..?

-А... де домашній улюбленець? - Не хочу чути слова "на вигулці", але чекаю їх...

Таліна – здається мені спокійною, наливає каву з турки.

-Не має... - В її очах сум?

-Як, не має? А миска для кого?

-Для Масіка. - Зітхає, всміхаючись сумом. - Але його у мене забрали...

Ставить справжнє глиняне горня переді мною, з якого хмарою здіймається аромат арабіки. Сама – підпирає собою стільницю навпроти.

-Кошеня пробуло в мене більше пів року, але в суботу знайшлася його справжня господиня. Дівчинка з вулиці побачила його у вікні, а в неділю прийшла до мене з мамою і... попросили віддати. От така історія...

-Звикла до нього? - Дивлюся на її синю сукню, яка чітко підкреслює живіт. З язика зривається питання,  на ділі якого б ніколи не спитав...

-У тебе всі сукні одного кольору?

-Що? До чого це?

-Просто цей колір тобі дуже личить... До твоїх очей. 

Вона ніяковіє. Як тоді, в класі, коли я до неї прийшов з кавою в руках... І ця ніяковість мене робить сильнішим, сміливішим. Навіть рішучішим...