62

ТАЛІНА

- Я можу поставити питання? - Запитує Ліна щойно відїхавши від парковки.

Про те, що буде допит я здогадувалася, але не думала, що це станеться настілько швидко і без передмов. Чіткка бариня...

-Так. 

-А який у вас термін? Якщо можна, в днях?

Відповідаю як є, не бачу потреби змовчувати там, де це недоречно.

-А... стать дитини?

-Дівчинка.

-Хим... Я матиму племінничку? Ух! - Здається, радість її таки щира...

-Емм... Таліно Сергіївно...  - Мнеться.

Повертаю до неї зір. Вона - увага. ЇЇ погляд на дорозі.

-Пробачте за прямолінійність... Ви кохаєте Максима?

От тут мій язик в... дупі. Те, що кохаю Його, однозначно так! Мабуть... Інакше, чого б мої мізки, як ті уповільнені кінокадри, крутять його образ перед очима вже більше пів року? З першої нашої зустрічі й до сьогодні??? Але те, що не готова затівати цю тему з... хай навіть його сестрою...

 - Зрозумійте мене правильно...

-Кохаю. - Я не даю їй договорити, хоча б того, що не хочу мати в колекції її сумнів. Я й так почуваю себе не надто природньо у ситуації, що склалася, а тим паче ще і в присутності Ліни, та мовчати аби породжувати незадоволення його рідні щодо вибору обраниці... Якщо я дійсно нею є...

Можливо, все ж не варто  було... Таліно, в дідька, досить корчити з себе матір героїню! Яка б ти сильна не була, винна чи не винна, а дитина має право знати батька в обличчя! І якщо Він вміє відповідати за свої слова і вчинки, то і дії його мають бути відповідними!.. А якщо все ж станеться так, що обере не тебе... 

-А можна ще питання? - В голосі Ліни присутня цікавість і мої роздуми розвіюються мов пилинки під подихом вітру.

-Так. - Дозвляю.

-А... скільки Вам років???

-А це наскільки важливо? - Господи, до чого цей сарказм! Ти не втій ситуації, щоб переймати речаги правління, Таліно!

-Ехе-м...  І дійсно, чого це я?  - Схоже, їй зараз весело...

Боги милі, мене й за дорослу не сприйматимуть???

У квартиру заповзаю стомленою, сутулою бабцею. Знімаю піджак. Босоніжки. У голові вихрем пролітають події за останні пів року без нього, аж до сьогоднішньої зустрічі. До його слів "заберу тебе"... Чи хочу я цього? Однозначно... так? Але ж я зовсім не готова до змін. Я чітко це усвідомлюю саме зараз, стоячи посеред власної квартири з ключем в руках.

Господи, я ж зовсім ніколи не жила з чоловіком під одним дахом! Як це, жити з тим, кого кохаєш? Лягати в ліжко і засинати в обіймах?.. Спати під однією ковдрою взимку і без неї влітку? І не соромитися цього?.. Покидатися вранці під перші промені сонця і варити каву для двох?.. Ділити ванну кімнату?.. Йти на роботу, знаючи, що тебе чекають. Що більше ти не самотня..?

-Ах!.. - Сильний поштовх нагадує мені, що я не про те думаю.  - Крихітко, ти ще надто маленька, а вже справжня забіяка.

Сідаю на стілець, погладжуючи живіт.

Мої міркування та припущення, зі мною зараз не поділяють? Потребує уваги до себе – відчуваю це фізично, чому всміхаюся сумом. А потім встаю, аби зробити собі чай. М'ятний. Нерви варто заспокоїти, як казала колись Таня...

Давно ми не зідзвонювались. Ще до Нового року. Потім мені якось не до того було. Брешу - насправді бажання не було. Спілкуватися з людиною, яка на всьому знається, ставало дедалі важче, а давати належну  відповідь їй я не наважувалася. Врешті решт у кожної з нас свої життєві дороги. Наші шляхи хоч і щільно перетнулися під час навчання, але доволі гарно розійшлися після...

Я б ще довго перебувала в думах, якби мою увагу не привернув голос з вулиці.

Беру чашку й ступаю до вікна...

Спостерігаю дивну картину: один хлопець з величезним букетом троянд, стоїть посеред нашого двору оглядає всі вікна нашого будинку і кричить ім'я дівчини...

 - Аню!!! Дівчина з кав'ярні "Кут"!? Ти де!?? 

-Аню!!! Якщо не вийдеш зараз, набридатиму твоїм сусідам до скону своїх днів!!! 

Всміхаюся йому. Самовпевненість, а чи дурість, а, як в кіно – і романтично і, в якійсь мірі прагматично. Хоча й егоїстично...

Рядки народжуються самі, поки я спостерігаю за юнаком:

Хтось ходить околицями близько, щоночі

Шепоче: "кохання де твої очі?"

Те бачить Його, але не втішає,

Бо відстань до рук час довгий тримає...

Палець по звичці щупає місце де мала б бути псевдо-обручка. Її не має. 

Йду до шафи. Піджак. Кишеня. Ось вона...

Кручу в руці ніби вперше тримаю, оцінюю, як тоді, при купівлі... 

-Її не відрізнити від справжнього білого золота... - Звучить голос продавчині в голові.

-Так... - Відповідаю лише зараз. - Не відрізнити. 

Кидаю в ящик тумби. І повертаюся. До нового... життя.