59

ТАЛІНА 

Змахую сльозу і... Дихаю. Всередині... Відчуваю себе судном серед океану в шквал.

Я зовсім не в стані сприйняти цю інформацію, осмислити: заберу, розбирайся з домочадцями, розривай заручини... 

Що за бридня!? Звідки Він взяв, що у мене хтось є? Та ще й про заручини? Невже Олександра зі школи? Чи... Аріна? І коли Він там був знову? Сьогодні вранці?.. Вчора?.. 

Чорт! Що таке те "невезе", і як його здолати на дідька!?? 

Ліна дивиться на мене великими, гарними карими очима. А я, все ще хаотично перебираю в мізках можливі варіанти де він міг і що почути...

Нервово торкаю пальцем кільце яке...  Кільце.

І тут на мене надходе прозріння: то це Він каблучку побачив?

Повільно знімаю "обручку" з безіменного пальця правої руки. В долоню. 

Ну що ж... видихай, Таліно. Проблем у тебе в реальному житті менше, ніж в Його уяві...

-Ммм, я так розумію, ви заміжня? - Чую спантеличене від Ліни.

-Ні. - Відповідаю як є. Але в її очах вбачаю підозру. 

Кладу каблучку на стіл. Впевнена, вона побачить різницю між якісним медичним сплавом і  білим золотом.

Ліна подається вперед. Краєм зору спостерігаю, як вона вишукує очима, впевнена, оті три дрібні викарбувані цифри, що свідчать про якість благородного металу після золота...

-Гаразд. Вірю. - Вирівнюється. Її мова протяжна. - Але йому цього знати не варто. Хай помізкує... Поки що. 

Здіймаю на неї погляд. Вперше відкрито. І розумію, що це не просто дівчина: це – гра. Очі її – холоднокровно бігають по широких вікнинах, язик цьокає, як мілісекундна стрілка, пальці – відбивають хаотичний ритм по стільниці...

-Нащо? - Дивуюсь. 

Відповідь вражає: 

-Йому просто корисно думати... - Веде бровою. - А вам – заспокоїтися.

А потім додає:

-Гаразд. По домівках? Можу завезти. Чи підвезти... 

Я – сама бентега. Дивлюсь і кліпаю...

-А... Максим? - Запитую з тінню страху за себе.

-О, Максим... А він на таксі! Що!?! Хай помізкує!..

Нервовий смішок з мене таки виривається. Хороша в брата сестра. Щира. Особливо у намірах допомогти йому.

Ми ще кілька хвилин продовжуємо сидіти за столом. Тихо. Мовчки...

Макс повертається з вулиці таким, як і вийшов: вдумливий, напружений, зосереджений. В собі, одним словом. Від чого легше мені не стає...

-О, бразе! Дай ключі! - Слова Ліни, як і дії, не прохальні – наказ!

 Дівчина встає з-за столу, а мене ще більше приклеює до стільця. Невже вона й справді вирішує мене відвезти до дому? 

Він зупиняється, – статуя. Дивиться на неї проникливо, від чого й мені хочеться вгнути голову, сховатися, зникнути, розчинитися на молекули... Та вона його вперто ігнорує...

 Ого, як!? З характером. Бо мовчанка їхня затяглася на невизначений термін. Як на мене. А ще, дивно, що лише зараз, я помічаю їхню схожість: зріст, розріз очей, вуста. Здається все. Колір очей, форма брів, вилиці, скули, ніс – це зовсім різні люди... Вже навіть маю підозру, що колись, на Хрещатику бачила саме цю "пару": брата з сестрою.

Господи, яка ж я була дурепа....

-Ну гаразд, гаразд! Вмовив. Гнати не буду, гальма трощити теж не стану... Ну, я ж не сама! Бразе, агов!.. - Ліна театрально махає перед його очима рукою. - Я все ще вмію слухати, чути і розмовляти! А ще, на відміну від декого, відповідати на телефонні дзвінки! І вчасно, між іншим!

Боги милі, не хотіла б я бути свідком їхньої розмови, але я ним є...

Макс дістає з кишені ключі від автівки і вкладає їх у долоню цій норовливій леді. Не відводячи погляду з її чола.

О, ні... мене віддали на поруки молодій фурії... Гооосподи...

-Умгу. - І це від неї Йому замість "дякую". - Можу підказати номер швидкісного... Таксі, мала на увазі.

У Макса починають ходити ходарем жовна, а сам... не кліпне. 

-Ходімо, Таліно Сергіївно. - Ліна виразно киває, для мене, на вихід і повертає до нього сама.

Не одразу усвідомлюю, що вона знає моє по батькові. 

Зиркаю на Максима, хоча зрозуміло ж, що мій водій не Він. 

Підіймаюся знехотя. Очі звично шукають сумочку, а коли згадую що без неї... Незвично суну руки в кишені піджака. 

Маю попрощатися..? Але... не хочу бути першою. Хай Він.

Та Макс мовчить. Його зір на носках власних черевиків. Що ж... 

Перший крок дається мені не легко на психологічному рівні. Але я його роблю. Крок, другий... 

Всередині все стискається... органам місця мало. Не хочу йти від нього. Відчуття... ніби бачу востаннє. Вже колись так було, але... Хочу залишитися, розвернутися й щоб він поцілував мене, як тоді...вбіля хвіртки мого жк в той темний осінній вечір...

-Таліно. 

 Обожнюваний голос, мовби тихою хвилею, наздогнав мене майже в дверях!.. 

Повертаю голову. Погляд – очі в очі. Завмираю. Подумки благаю не відпусти мене! Я вже твоя!..

 Та Він лише жмуриться. І каже наступне, що є не менш важливим для мене:

-Я не прощаюсь.

Всміхаюся.

Здається, всі "каменюки" з душі поскидала, от якого ж дідька все ще так тисне?..

Любі мої читачі, та автори! 

Я безмовно вдячна Вам всім за те, що й досі залишається зі мною! Для мене Ви всі – неймовірна підтримка! А Ваші коментарі – це не просто стимул, а суперовий заряд енергії на цілий день!

Обожнюю Вас❤️❤️❤️! 

А також бажаю успіхів, миру, тиші, в душі й за вікнами вашого будиночку!