57

МАКСИМ 

Дивлюся на Неї і... Ні. Я все таки ніхріна не розумію! 

В мене питань... безліч! Та з якого почати... а хрін його знає! 

 Вона хвилюється, це навіть сумніву не викликає! В її поведінці жодних натяків на фальш! І разом з тим мій життєвий досвід коректно критикує моє бажання прийняти істину, те жорстоке, явно необдумане повідомлення, що прозвучало з її вуст в моїй автівці.

Я відводжу погляд з її обличчя лише коли Вона намагається мені щось сказати. Але повертаю зір одразу ж, бо неможливо ігнорувати власні почуття до... цієї юної особи, ммать... Поїдаю поглядом, як колись в кав'ярні...

-Максе, я...

- Ні. Спершу давай поїмо. Гаразд? - Не хочу напружувати мізки на голодний шлунок.

Киває. Кілька секунд мовчить, а потім оте "відійду ненадовго"...

-Умгу. І знову втечеш? - В думках вже тисячу разів прокрутив той трах. Її втечу. Свій сказ... Якось навіть ображає, якщо бути відвертим. Але останнє змовчую. Лише спостерігаю Її ніяковість. Розгубленість.

Вона красива. Бажання обійняти Її нікуди не поділося, але в середині спрацьовують гальма до писку колодок...

Якесь ДТП, мля, в голові.

-Моя сумочка, я... напевно, залишила її там...

Відповідаю як є, що річ у моєму авто. Доставлять, за умови наявності реальної адреси. І відпускаю... 

Як в кіно, мля... Сюжет готовий, тільки акторів підібрати...

Їмо мовчки. 

Час від часу поглядаю на годинник і в шибку вікна, на стоянку навпроти воріт, бо пройшло більше 40хвилин, а Ліна так і не підігнала автомобіля.

Таліна теж без упину зиркає на свій годинник, що мені не надто подобається.

-Тебе дома хтось чекає? - Не втримуюся від питання. Хоч мені вже начхати на те, що Її дійсно може хтось чекати.

-Ні. - Звучить у відповідь. 

Ага, так я й повірив.

Дзвінок в кишені штанів дратує по повній, але відповідаю, бо це Макар. 

-Друже, у тебе проблеми є? - Іронізує.

-Так. - Стовідсотково не сприйме всерйоз.

-Ага. Вважай повірив. То тебе таки не чекати?

-Так.

-Ти що, згубився з напрямку з черговою кралею? - Що за нах..?

Відповідь затримую в секунду.

-Так. - Відключаю айфон. Повністю. І звертаю питання вже до Таліни. - То скажеш номер свого будинку? 

Мовчить, що партизанка, мля... Та врешті я чую те, що мені потрібно. 

Прекрасно, дівчинко. Тепер ти хрін втечеш... Хіба що на квартиру з'їдеш, в чому дуже сумніваюся.

Намагаюся зберегти у мізках ці чотири цифри, бо там зараз математичне звалище, але є з чим зіставити – номерний знак батькової автівки, задом на перед.

-Коли ти збиралася мені сказати? 

 Я знову сканер. Дивлюсь в Її прекрасне обличчя в бажанні вловити хоч тінь того, що могло б не відповідати дійсності... Але бачу тільки відгомін страху і нерішучість захистити себе навіть від такого покидька, як я: бабія, скептика, егоїста...

 І те, що Вона озвучує, мене приголомшує...

-У мене немає ані номеру твого телефону, ані жодної інформації про тебе, Максе! Я телефонувала тобі в офіс!... - Вона продовжує кричати пошепки. А я... як ошпарений, не можу повірити в те, що чую – Вона телефонувала... в мій офіс...

До мене "доходить" тільки те, що питання я поставив не правильно, бо в Неї мого особистого номера телефону, як і в мене Її – не має! Потім: звідки Їй знати хоч якусь правдиву інформацію про мене, якщо я сам її нікому і ніколи!!?

Зрештою, якого хріна мені не донесли!?? Чому Марина нічого не сказала про дзвінок? Мбля, що за нахрін навколо, і я ні сном ні духом?!.

Проте інша частина мене все ще не вірить вухам, змушує прокрутити "стародавні" зізнання...

Колись мені так сказала Аміна: "я вагітна", а потім її "здалося, не прослідкувала за днями"... Згодом я дізнався, що вона перервала вагітність шляхом медичного втручання. То було перше потрясіння для мене... Далі слова Кіри: "Макс, я вагітна". Пів року фінансування коханки, де живіт не виріс і на сантиметр, зробили з мене дурня... Потім Катька, за порадами Вітька "батька" з мене хотіла зробити... А зараз... ніби й факт, але...  

Мій мозок в стані афекту... Це якийсь... нонсенс! Фатум з фатумів!, - у який повірити важче, ніж будь-що!.. 

 Одна ніч! Всього один раз!?

Між тим, Вона продовжує мене бентежити своїми домислами, змушуючи оцінити мою ж власну тупість у грі з долею – мовчання, брехню, яку висвітлювали за порадами Макара в інтернеті... А все за якісь срані активи, які все одно зараз розпродую, як непотріб з кишені...

-...До всього цього, я не знаю про тебе геть нічого! Чи ти одружений, чи ні! Та і бути причиною розбрату в твоїй сім'ї я не мала наміру! І не маю. Сталося, що сталося... Я не збиралася і не збираюся шантажувати чи вимагати від тебе будь-чого, на зразок навіть аліментів... - Динаміка Її голосу йде на спад. А мені... 

"Не збиралася і не збираюся" - і це як ножем по яй... по живому! Чорт!

-...Лише сказати... Повідомити, ...що в тебе буде донька... - Останні Її слова – глухий шепіт...

-Донька!? - Я в аху..!

Донька. Ще одна така ляклива?..

-Так, донька. Але тільки, якщо ти дійсно бажаєш її зна... - Мої очі вловили її раптову знемогу. - ...ти.

Що сталося? 

- Я на хвилинку. - Вона встає і йде, а я залишаюся сидіти, все ще отруєний її звинуваченнями...

Мене вириває з задуми голос сестри.

-Максе!.. - Вона йде до мене. - Що сталося?

-М? - Підіймаю голову. Не стримую бажання з'язвити. Відігратись хоч на комусь. І похрін хто, аби тільки не Вона, вчителька... До речі, якби не забаганка любої сестрички, провітрити мізки брату-зануді вокалом, то можливо всього цього і не було б. Дякувати?? Чи...?

 - А що, щось сталося? - Імітую посмішку.

Вона нависає наді мною горою, в емоції кривлячи свої пухлі, гніваючись бог знає на що, навіть без уявлення до чого привело її тодішнє клювання моїх хворих мізків.