56

ТАЛІНА 

Коли він відповідає на дзвінок... Його голос, що не є, крига! І ця крига змушує боятися його реакції...

Боги милі, як же мені хочеться його простих, щирих обійм!!! І разом з тим...

Що я тут роблю!?? Цей чоловік не вільний! Він щойно це довів своєю відповіддю на телефонний дзвінок від жінки! Не знаю хто вона, але через мене у них явно виник спір. Господи поможи...

До ресторану підїжджаємо о...

Непомітно для Нього зиркаю на наручний годинник – здається смарт перестав функціонувати. Що ж, на дворі день, а отже ще не вечір...

Автівка зупиняється біля самих воріт громадського закладу. Макс виходить. А через мить відчиняє дверцята з моєї сторони. Мовчки подає руку.

Мою спину вкриває потом, нерви, як струни знову, натягнуті... 

Виходжу. Теж мовчки. 

Що ж... розмові бути.

Наші погляди – на мить, але пересікаються. Далі – обоє зиркаємо по сторонах...

Чую, як шумно переводе подих. Мої ж очі шукають пристанище на терасі та в дворі, але все скрізь зайнято відвідувачами...

-Ходімо. - Він не торкається мене руками, але поглядом ніби підштовхує в плече. 

Йду покірним телям слідом. Точніше, пів кроку позаду Нього, аби бачити куди веде... 

Зараз відчуття ніби ми чужі – різні, хоч і поряд... Хіба ж ні?..

Займаємо столик безпосередньо в залі – ліворуч від входу, трохи осторонь бару, біля вікна...

З кухні тягне ароматами смаженої картоплі. 

Невстигаємо сісти, як молодий хлопчина кладе перед нами меню. Я – дякую. Макс – з ходу замовляє холодну мінералку, каву, сік і дві порції пасти.

-Карбонара? - Перепитує офіціант. 

Макс киває, а я вирішую не мучити себе цією, не смачною для мене, стравою.

-А можна мені деруни? Зі сметаною. - Зиркаю на офіціанта, а потім на свого "кавалера" й зустрічаю жагучий погляд Його чорних очей.  - Я не можу зараз карбонару. - Пояснюю свою примху.

Він киває.

-Тоді будемо деруни. В горщиках. І салат. 

-Теж дві порції? - Хлопчина тримає привітну посмішку, але не усмішку, і мене це бісить. Занотовує. 

Йшов би вже швидше звідси... Швидше б мова зав'язалася й швидше б почула ту бісову відмову чи що там ще і... 

Дідько, Таліно! Не жени поперед батька в пекло!Ще не настав час!.. Можливо.

-Кава та сік буде через 5 хвилин, дякую,  що обрали "Хутір козака". - Нарешті юнак йде. 

От тепер сиджу, як ціль без прикриття поперед кілера, котрий навів на мене свої два лазера і тримає під прицілом... 

Аж страшно стає...

Блукаю поглядом по дерев'яній стільниці. Нервово потираю руки під столом. 

-Максиме, я...

-Ні. - Зупиняє мене на пів фразі. - Давай спершу поїмо. Гаразд?

Я, чи не вперше радію, що на мене не тиснуть. В усякому разі, мені його тон зараз здається прийнятним, навіть м'яким, на відміну від того, яким він відповідав на дзвінок в таксі дорогою сюди.

Киваю в знак згоди.

-Я... відійду ненадовго. - Піднімаюся з-за столу, бо терпіти вже несила.

Він – вирівнюється. 

-Умгу. І знову втечеш? - Макс дивиться на мене відкрито. З недовірою?.. – примружено, з дещицею, я б навіть сказала, насмішки в очах..? 

Моя самовпевненість вже давно не при мені, ще біля першого ДТП залишилася хлопця вартувати, а зараз і взагалі сором з бентегою переплелися, мов у злитті тіла коханців...

Завмираю на місці, ще навіть не вийшовши з-за столу. Поглядом шукаю на що можна було б зіслатися у цьому випадку, щоб мені повірили на слово, і вперше усвідомлюю, що моя сумочка не зі мною... 

Там же... телефон, кошти... Боги милі, Таліно, як ти могла бути такою неуважною? 

-Моя сумочка, я... напевно, залишила її там...

-Вона у моєму авто. Її знайшов Тарас під сидінням. Якщо даси адресу, сьогодні ввечері або ж завтра вранці її тобі привезуть. Він написав це щойно. 

-Дякую. 

-Йди. Повірю тобі на слово. - Це шпилька? І хотіла б щось відповісти у відповідь але ж... 

Ковтаю образу.

Ресторан добре знаю, тож одразу прямую до потрібної мені кімнати...

Їмо мовчки. Він інколи поглядає на годинник, частіше в шибку вікна. Тут, в залі, людей майже немає, лише в кінці по ту сторону від входу їдять двоє: чоловік і жінка, здаться власниця з адміністратором. Та що мені до них, коли мізки зайняті іншим...

-Тебе дома хтось чекає? - Чую від Нього.

Мене це питання дратує але відповідь даю одним "ні". 

Мій зір – в горшок.

У Макса бриньчить телефон і Він відповідає. Коротке, чітке й лаконічне "так" зривається тричі з його вуст, а потім суне ґаджет в кишеню.

-То скажеш номер свого будинку? - Дивиться прискіпливо-гостро мені в обличчя.

Відчуваю, як фарбує гарячим полум'ям щоки.

-Зелена, 18... 24квартира.

-Умгу. - Опускає зір і застигає в роздумах. У мене складається враження, ніби те що я сказала надто важливе для нього.

-Коли ти збиралася мені сказати? - А це з його вуст звучить як... ляпас. Докір з умисною образою, навіть!

Ця фраза чіпляє мене на психологічному рівні, і мене "прориває": 

-У мене немає ані номеру твого телефону, ані... Жодної інформації про тебе, Максе! - Вигукую всерцях. Сама від себе не чекала такого, та, схоже, моя відповідь вдарила в ціль, бо його закрита поза, – схрещення рук на грудях, – і зіщулення очей, як і вмить стиснуті щелепи, говорять мені про Його ніяковість, можливо розгубленість, але точно не впевненість в своїй вимозі. Злість?

-Я... - Хотіла уточнити коли й що, але продовжила без деталей. - Телефонувала тобі в офіс, коли дізналася що вагітна. Але... Не кричати ж мені всьому світу про... те, що між нами сталося!?До всього цього, я не знаю про тебе геть нічого! Чи ти одружений, чи ні!.. Та і бути причиною розбрату в твоїй сім'ї я не мала наміру! І не маю. Сталося... що сталося... Я не збиралася і не збираюся шантажувати чи вимагати від тебе будь-чого, на зразок навіть аліментів. Лише сказати... Повідомити, ...що в тебе буде донька...