55

МАКСИМ 

-Зі мною так не можна, Таліно! - Все, що мені вдається витиснути з себе, крізь зуби.

Та самим страшним для для мене є те, що це реально можливо! Але ж... мбля... я не в стані зараз визнати цей факт! Для мене ця... новина... Це, як сніг на голову у літній день!

Вона непритомніє. Просто у мене на очах. А я... 

Барран!

-Таліно! Мать твою ж!.. - Скидаю з себе пасок. 

Якого ж хріна я Її не пристібнув!? І якого хріна не спрацювали подушки!? 

Натовп збирається дуже швидко, заглядає у вікна мого авто, поки я вкладаю Її назад на спинку сидіння. 

В думках...  – одні "лексикони"... І страх. За Неї. За дитя...

Виходжу. Ні, я вилітаю з автівки, коли бачу, як сюди прямує той самий автомобіль з мигалками. 

Швидко ж вони...

2 хвилини від сили і поруч паркується карета швидкої. От цим навіть радий.

Поки розбираємося хто що й до чого, Таліну приводять до тями. Вирішуємо все швидко, без мороки. Протоколи, штрафи і моя візитка потерпілому через мою неувагу – ніби на подиху... Наче не півгодини, а кілька хвилин. І весь цей час я пильную Її...

ТАЛІНА 

 Пробудження настає раптове: мозок першим реагує на різкий запах амонію, а вже потім відповідає й тіло – я відвертаюсь. Першу мить не можу зрозуміти де я, що зі мною, але в наступну – пам'ять повертається...

-Пані? Ви мене чуєте? - Грубий чоловічий голос людини в червоній уніформі змушує мене повірити в реальність. 

Місця хвилюванню замало, але воно відчутно витісняє біль у скронях.

-Так. - Відповідаю в'яло. Язик не слухається, голова – ніби окрема частина тіла, хилиться до плеча. Очі... – повіки важкі, як ті заслони біля печі.

Та мозок вже працює... Здається.

Медичний працівник тримає мій зап'ясток і дивиться на стрілки механічного наручного годинника. Розпитує мене про мій стан здоров'я. Відповідати намагаюся твердо, рівним голосом, без пауз. Фокусую погляд. Впізнаю тих самих поліцейських. Один з них стоїть поруч з лікарем, котрий мене оглядає і занотовує все, що той йому озвучує. Далі тротуаром його колега... спілкується?, – з Максимом і ще одним чоловіком. Третій поліціянт без упину щось пише на планшетці, навіть не підіймаючи голови. 

Зустрічаю погляд Макса майже одразу: холодний, пронизливо-колючий...

Відводжу зір перша. Не в змозі перед Ним тримати щит. Він сильніший. Ніби правда за його плечима стоїть, а совість і подавно із янголом на плечі сидять...

Відповідаючи на питання лікарю, хочу провалитися крізь землю... 

Та дідько ж ти лисий, Таліно! На якого хріна ти ляпнула Йому під руку те, що говориться сидячи за столом!?? Господи милий, що за день???  

Коли постає питання госпіталізації – відмовляюсь. Вирішую, що досить носити в собі біль і виношувати образи. Ми ж не підлітки, маємо поговорити. Врешті решт, що має статися того не уникнути, що має сказати –... хай вже краще почую сьогодні, аніж плекатиму й далі мереживні надії на примарне завтра...

Від усвідомлення цього, здається навіть заспокоююсь. Хоч внутрішньо все ще борюся з бажанням втекти. 

Мені пропонують пройти в автівку швидкої допомоги: тиск, кардіограма моя, дитяти, температура, знову тест алкогольного сп'яніння для протоколу, підпис, підпис, підпис...

Від цієї уваги більше стомлююсь, як від власних емоційних всплесків... 

Час не контролюю. Та як тільки мене відпускають з карети швидкої допомоги, до мене одразу підходить високий молодий чоловік в білому поло. Як не дивно, та впізнаю в ньому свого захисника в минулому: тоді, взимку в ресторані, на корпоративі.

-Добридень. - Усміхається мені. - Мене попросили вас супроводити до таксі. 

Киваю, намагаюся всміхнутися у відповідь, хоч внутрішньо ледь не тетерію ніяковіючи під його прицільно-пильними очима. 

Він галантно підставляє лікоть.

-Дякую, та... не  переймайтесь. Я можу сама.

Однак, біля щойно припаркованої автівки без фішки, він таки подає мені свою теплу долоню. 

-Дякую. - Приймаю допомогу. Сідаю.

Думки плутаються навколо одного: Максим не їде?..

Однак буквально через кілька секунд дверцята з іншого боку відчиняються і в салон сідає Макс. 

Задуха різко сковує легені. Серце – в стукіт, як скажене. Руки й ноги – тремоло...  

Відводжу очі. Не можу. Навіть дивитися в Його сторону надто хвилююче і, як на мене, неправильно. Між нами – тиша. Важка. Така, яка не діє на інших, але вага її чітко відчувається нами двома, я це прекрасно розумію...

МАКСИМ

-Софіївська Борщагівка. Хутір Козака. - Віддаю команду водію. 

Він мовчки виїжджає на дорогу, легко вклинюється в потік, але перетинає Проспект Перемоги. Вже зрозумілий шлях – вздовж лінії швидкісного трамваю.

Займаю зручну позу і... прикипаю поглядом до шибки. Ніхріна не бачу зовні, лише тіні власних дум...

До окружної їдемо мовчки, а там вирішую написати сістер, аби пригнала мені автомобіль. Макару написав щоб сьогодні не чекав – такі справи на холодні мізки вирішують, а в мене вони киплять... Я взагалі не певний, чи варто розмову з Таліною затівати, та на душі неспокій і в мене, і в неї – це й сліпому зрозуміти, тому... Та й залишити Її... зараз, після всього що сталося... 

Мбля, Максе, просто визнай, що ти хочеш щоб це виявилось правдою! І тоді ніякий Її шлюб не стане тобі на заваді!..

Телефонний дзвінок рве мої нерви.

Ліна.

-Так!? - Майже гиркаю в айфон.

-Бразе хальов! Ти вже в столиці? На який тобі аудюха здалася? 

-Я тобі все написав. - Намагаюся тримати рівний тон. Напруга й так, що в європейській електропроводці 250v, не варто перенавантажувати нерви ні собі ні Їй. - Будь добра, не дзвони мені принаймні сьогодні. Буду дуже вдячний, якщо залишиш автівку на стоянці, і закинеш ключі в бардачок.

Чую, як дивує зі своїм "okay". Відключається. 

Видихни, Максиме Леонідовичу! Маєш кепський вигляд, як для майбутнього "daddy"...