53

МАКСИМ 

Веду її до машини. Вона – не пручається, не заперечує. Дивую цій покорі.

-Максиме Леонідовичу! - Чую зі сторони.

 Повертаю голову. Бариста з дверей кав'яреньки, повз яку якраз проходимо, махає мені моїм portmone.

-Ваш гаманець! 

Звертаю до нього, не відпускаючи її. А то ще знову втече... 

Беру до рук гаманець і телефон, який теж виявляється в руках юнака. Зиркаю в середину - паспорт, кредитки, гроші - на місці. 

-І, Ваша кава... - Протягує мені лоток з двома, ще гарячими на дотик, напоями.

 Дивую... 

Мабуть, зараз в моїх очах читається скепсиз, бо для мене він ексклюзив серед зламаних експонатів.

-Я зробив чай. Для... пані. - Почувається невпевнено під моїм поглядом? Червоніє, як дівча...

-Дякую. - Відповідаю. Виходить рохи зарізко, але наміру вибачатись за тон, не маю. Натомість відкриваю гаманець і дістаю одну купюру. Не знаю, що мене привело саме до його кіоску – я міг би зайти в приміщення поряд, або піти в кав'ярню далі по Дмитрівській, – але я вдячний, що цей хлопчина виявився на моєму шляху. І за людяність теж. І долі, також. Мабуть. Ще не впевнений.

Бере купюру і червоніє ще більше. Отже, лихі думки таки мав, хм... але совість переважила. Ох і людоньки...

Повертаюся до Таліни, яка мовчки стоїть поряд. Сумирно. І ховає погляд.

-Ходімо. Авто за кілька метрів прямо. - Тепер уже вловлюю рух її вагань, але сказати нічого не даю. - Я відвезу тебе куди скажеш. 

Вона береться за живіт і я вперше бачу на ній каблучку. А точніше – обручку. 

Мля... Намріяв, старий?.. 

Зціплюю зуби болю у вилицях. Кістки тріщать і злість бере... На що я сподівався!? Нах... я тоді повівся!!?

Всі вони...  як одна!

-Ходімо. - Киваю в бік авто. В душі... – як у казці: чорт зна що!

Вже не обіймаю і навіть не тримаю. Вона – не моя жінка.

Відчиняю дверцята праворуч від себе. Допомагаю сісти, ледь втримуючи бажання торкнутися її чола вустами... 

До біса все!.. 

Всередині все настільки... гостро!  Я навіть не розумію свої почуття, в тому числі і до неї, зараз!.. Взагалі, що я відчуваю, окрім роздратування й злості!? Якийсь тупий біль і досаду. Ненависну ненависть і печаль хрін знає до кого й чого!..

Тисну "start". Авто рушає. На диво не різко. Хочу щось сказати, але замість нормального співчуття з мене вилітає докір одразу ж, як вирівнюю в потік автівку:

-Ну? Як життя? Я так розумію, все добре? Дитина, коханий чоловік... - вмикаю поворотник. Мля, світлофор! Не тупи, Максе! Не про те думаєш! Зараз треба твоя уважність на дорозі. Та язик мій, як мітла двірника, поки очі увагу фіксують. - Мрія кожної жінки, чи не так?

Навіть бачити не хочу її обличчя зараз. Краще б відпустив! Її... Але ж, все одно, хрін би зміг! Навіть тоді, зимою, коли залишав Її тут, а сам їхав з Києва, було не так чуттєво...

Та я, бля, до Аміни і близько такого не відчував!!! Це почуття більше за мене! Воно їсть душу!! Рве тіло з середини!!! І не навпіл, а на шмаття!!! Я б зараз скалічив кожного, хто явився б на моєму шляху! Без вийнятку! Окрім неї, вчительки.

Ці думки в одну мить зруйнували мене. Мій набутий, за період відсутності в столиці, спокій.

- Це твоя дитина, Максе. - долітає до моїх вух.

Що!!?

Гнів, страх і ярість туманять мізки вмить. Нерви – дають збій. Нога – в підлогу. Вибоїна. Кермо – невтримую. Якийсь бабах в голові, чесне слово!

Навіть не можу осмислити як ми влітаємо на тротуар, бо для мене це всього лише мить! Мить, бля!!! Яка зруйнувала мою показову ідилію...

Машина – в дерево. Я, грудьми, – в кермо. Таліна – не пристібнута!, мля... в панель. Чорт...

Я більше так не можу. Це якийсь... Абсурд! 

-Зі мною так не можна, Таліно! - Все, що мені вдається витиснути з себе...