52

ТАЛІНА, МАКСИМ

Його погляд поволі опускається з мого обличчя на мій живіт. Бачу, як поступово випирають жовна. Між бровами пролягає нерівна складка. Очі – тьмяніють, мружиться.

Боги милі! Це ж що щойно сталося? Це...  він на мене? Чи все таки світлофор був не для мене?..

Я навіть головою не в стані крутнути, бо зір ніби магнітом вчепився за його погляд. Однак, вже починаю усвідомлювати – дорожній рух відновився. Отже, винна не я...

Я не просто шокований, мої перфузії прямо таки збунтувалися!.. Таліна Сергіївна, персона, яка, як той мікроб, влізла в мої мізки тоді, кілька місяців тому, переді мною зараз! Ще і вагітна! 

Очам своїм не можу повірити!..

Не в силі відірвати погляду від її очей, та все ж, мої очі ніби самі шукають пояснення її становищу в цій конкретній ситуації...

-З тобою все гаразд? Можеш рухатися?..

Його питання... Не додає сил, а тільки відбирає. Стає важко дихати, а тілом... ніби електрострум – раз, другий... десятий. В ногах відчуваю судому. Ще не до кінця усвідомлюю, що мовчу, хоч мозок вже заготовив відповідь.

-Таліно. Не мовчи. - Шукаю телефон, який невідомо куди подівся. Ніби ж щойно тримав в руках!?

Він нишпорить однією рукою по кишенях своїх штанів, а я... як риба: губами,  здається,  плямкаю, а звуку від своїх слів, не чую.

-Біль є?

-Судома... ніг. - Вперше видихаю. Гучно. Шумно...

Судома... Добре, що тільки вона. 

-Куди прийшовся удар, можеш сказати? - Киває, що вже краще ніж мовчить.

-В стегно. - Господи!, я ж тільки зараз усвідомлюю, що Він бачить мене вагітною! 

Я майже несвідомо тягну полу піджака наперед, ніби край одежини має сховати від його зору мою дебелу талію... Та що він сховає? Тут хоч паранджу одягни, а все одно видко буде!

-Лише у стегно? - Він запитує, а я хоч і чую питання, та не можу вловити суті, бо його голос... Це спокій... Це... штиль тоді, коли мав би бути шторм. Це – моя віра у чоловіка, який зараз дивиться на мене не менш зляканими очима... Він – дійсно емоційно зрілий чоловік, в чиїх руках хочеться розтанути, сховатися, прихиститися. От чого мене до нього тягне... Завжди тягнуло...

 Зловити її погляд зором вкрай важко. Вона ніби й дивиться мені в очі, та подумки явно не тут. 

-Таліно? - Беру Її обличчя в свої долоні, змушуючи зупинити зір на мені і винирнути із стану заціпеніння.

Хоч всередині все кипить, та намагаюся говорити спокійно, проникливо, аби не налякати її ще більше.

-Так. Лише у стегно. - Опанувати себе вкрай важко. Стрес все ще прогресує, від чого зв'язки майже не змикаються. Стає ще й страшно, здебільшого від того, що в цій автівці виявився саме Він.

-Можеш випрямити ноги? Потихеньку. Я допоможу. - На свій страх і ризик підтримую її своєю однією рукою по під руки, поки іншою допомагаю їй звільнити ноги з-під тіла.

Роблю, що просить. Через силу. Намагаюся більше не дивитися йому в обличчя. Соромно за заподіяну проблему: ДТП це, все таки, не жарти.

Здається, все добре. 

-Зателефонуйте хто небудь у швидку! - Він гукає в натовп, а мене накриває паніка. 

-Ні! Я... Зі мною все гаразд. Я не потребую медичної допомоги. Це лише стрес і... І судома. 

-Впевнена? - Все ще вишукую одним лише поглядом на ній ушкодження... – жодних, що значно попускає натягнутість моїх нервів.

-Так. Я в порядку. Я можу рухатися і мене нічого не турбує.

Боги милі, я тільки-но починаю розуміти, що він масажує мої литки.

-Не потрібно. В... вибач. Я... я хочу піти. - Відчуваю, як знову накочуються сльози. Паніка не вщухає. Зажмуруюсь на кілька миттєвостей, аби втихомиритись, повернути самовладання...

Намагаюсь розім'яти її, ледь не дерев'яні, м'язи ніг під колінами, продовжуючи спостерігати за змінами в обличчі й тілі, зокрема живіт. 

-Ти нікуди не підеш. Та ще в такому стані. Я завезу тебе куди скажеш.

Між всіма цими подіями, краєм зору бачу, як до нас прямує поліцейський. 

Мля... зараз почнеться. Хоча, не має чому починатись, розберуться без Неї...

-Доброго дня, шановні!.. 

Поки він озвучує свої регалії, допомагаю Таліні підвестися на ноги повністю, утримуючи її за стан. 

Ммать, що це?.. Ах, ну так – дитя ж... 

Інстинктивно прибираю руки на її плечі. 

- Бачу, у вас все гаразд. Свідчення писати будете зараз?

Дивлюся на чоловіка у формі і... вражаюся. Свідчення? Проти батька моєї дитини???

-Ні. Все добре. Він не наїхав на мене. Я просто... Від каблуків схопила судома і... невчасно... - Господи! Що я мелю?! - Я впала сама.

Намагаюся не видимо перевести подих...

-Умгу. А очевидці говорять інше. 

О, ні. Її стан... Досвід підказує, що це буде довго.

 В розмову вклинююсь на правах очевидця.

-Послухайте, дівчина вагітна. Можливо водій дійсно не навмисне спровокував цю пригоду, спершу перевірте водія на стан сп'яніння, і його транспорт, на несправність. А тоді вже ставте питання постраждалій. В неї зараз шок, від якого їй потрібно відійти, щоб надати Вам правдиві свідчення. 

-А ви..?

- Я – очевидець. - Твою ж... навіть визитівки з іменем не маю поруч. - Бачив ситуацію з початкового її етапу...

-Гаразд, але тест на стан алкогольного сп'яніння ми, все ж, маємо зробити...

Слухаю їхню розмову й відчуваю в душі значне полегшення від того, що це не Він був за кермо цієї автівки – не Максим. Починаю крутити головою і вихоплюю поглядом ще одну чоловічу фігуру, що тримається руками за голову – молодик ходить кругами по узбіччі тротуару, схоже шокований не менше мого .