51.

МАКСИМ

Літак якраз готується до приземлення, коли мене зморило в сон. Чорт, 2години очі на викоті, а тут... Як на зло.

Хвилин 15 польоту залишилося, і сідати за кермо. 

Тру очі, як дитя перед сном. Прокліпуюсь...І кави вже не попросити... 

По приземленні валізи не чекаю. Доставлять кур'єром, якщо не поштою.

Прямую одразу до своєї автівки. Чекає мене, маленька... Скучив за нею. Ледь не цілую в лобове...

Сідаю за кермо і вирулюю. На Київ...

В столицю в'їжджаю о 13:00. Затори, мля... За ці кілька місяців не в столиці, вже й забув як це – чекати руху... Краще б я поїхав кільцевою...

Вмикаю "Waze". По застосунку можу хоча б приблизно відслідкувати рух затору, а десь і об'їхати. 

Спершу до квартири. Хочу помитись. Потім – Макар, а вже після – батьки. Вони чекатимуть. 

На правий берег вповзаю лінивий хробаком... о 14.00

Поки стою в "черзі" до перехрестя, шукаю поглядом об'їздних шляхів – назад точно не повернеш, а у "Waze" всі жили червоні. 

-Дихай, Макс. Сьогодні душ буде не раніше звичного... - Налаштовую сам себе, і вимикаю монітор. Нахрін. Вмикаю радіо рок.

"Luna tu

Tu rischiari il cielo e la sua immensità..."

Всміхаюся. Це ж треба, от так без пошуку натрапити на арію Safina... 

Добавляю гучність. І... співаю. А якщо по правді - кривляю. Всю пісню. А потім... 

Потім згадую вчительку: блакитні очі, вуста медові... запах темного шоколаду з її волосся й зараз змушує втягнути кисню... Тепер уже точно знаю його аромат.

Дивую собі, та... здається я навчився відпускати дорогих мені людей. "Не триматися" за них, як вона мене вчила при першій випадковій нашій зустрічі вночі, у день маминого народження...

Чого я тоді той букет не віддав їй? Адже можна ж було!? 

-Довбень ти, Макс... - Звертаю у вуличку праворуч, що виходить трохи різко, і ледь не збиваю з ніг жінку, яка в цю мить перебігала дорогу. 

Гальмівні диски – свистять, мля!.. А вона – як вкопана зупинилася на моєму шляху!

Відчиняю дверцята з таким запалом... Фух!.. Зараз точно спопелю і її, і округу! Та не можу вимовити і слова, через її белькотню!

-Я, вибачте, я просто поспішала, у мене дитина он в тій лікарні лежить, вона потребує догляду, а я, я, я всього лише на мить до дому... - Вона лепече і лепече більше собі під ніс, аніж в мої вуха...

-Припиніть, прошу! - Виймаю гаманець, в якому всього кілька купюр евро, з українських – ні папірця!.. Та в руки дати не встигаю, вона – втікає одразу, як бачить гроші. 

Ніх... не розумію. Стою, як дурень з тими фантиками в руці посеред вузької вулички... 

-Ні, так ні... - Не бігти ж мені за нею...

Повертаюсь до машини, дверцята якої все ще відчинені...

Годинник показує 14:55. 

Все! До квартири не доїду. О 16:30 зустріч з Макаром, до якого ще всі затори треба відвідати, а батьки чекатимуть мене до вечері, хм...

Ну і хрін! Потрібно випити кави...

Озираюсь довкола у пошуку якої кав'ярні чи... хоч якоїсь комірчини на колесах!.. Нічого. Одні хащі довкола. Глухо! Як в занедбаному селі... 

Дивую нашій мерії, мля...

Сідаю в автівку. За ці кілька хвилин вулицею проїхало аж два автомобіля. Скрізь би так...

Зменшую звук радіо. Ні, вимикаю. Воно не заважає вести авто, але... після щойного випадку, діє на нерви.

Звертаю в сторону до метро Кловська, далі на Басейнову. Ну їх ці пригоди!

Так повзу до Володимирської, а там – праворуч, на Бодю Хмельницького. По Шевченка зараз не проїхати. А тут знаю де можна випити кави ...

По Гончара спускаюся до "Цирку". 

Затор пливе, але ж рухається... По Дмитрівській навіть можна проїхатись! І це у полудень!?

-От тут і кави можна взяти. - Паркуюся на єдине вільне місце. Аж навпроти "Фурнітури". 

Хрін знає чому, та в пам'яті виникає момент, коли я з лате і американо в Її кабінеті... а після ота її примха "хот-доги" замість нормально зі зручностями поїсти в піцерії... 

 Хм, всміхаюся сам до себе, поки глушу двигун.

Так, Максе, у тебе 5 хвилин. В тому числі на тушіння спалахів ерекції в штанях... 

Беру той самий пустий гаманець, в якому лише банківська картка, і телефон, аби подзвонити Макару щоб попередити про можливе запізнення.

Закриваю авто і йду до бариста, паралельно поглядаючи на безсмертну жіночку з візком у руках, яка, по косій через дві смуги, прямує до того ж "Цирку". Як та, яку я ледь не збив пів години тому.

Нічого життя людей не вчить...

- Подвійне американо, будь-ласка. 

Поки бариста робить каву, кручу головою на всі сторони у намаганнях розібрати що змінилось..?

Ніби все, як було, а ніби...

Різкий шум гальмів привертає мою увагу майже одразу. 

Моя реакція заледве свідома, але враження – ніби попередження. Для мене.

Народ снує через "зебру" в той час, коли, здається вагітна, жінка падає просто під автівку... 

Якусь мить стою вражений людським проявом співчуття до соплемінниці... Їх життя побудоване на принципах "не зі мною"?.. А прояв суспільних норм на разі не в цінності!?? Скоріш за все моральні принципи, як і релігійні заповіді на сьогоднішній день не в моді...

Оклимуюсь, коли до моїх вух долітає триповерхова лайка інваліда у візку, котрий теж спостерігає безвідповідальність людських дій.

На емоції пролітає думка: а раптом у неї що критичне, що потребує медиків?

Йду. Через дорогу по косій. Хоч світлофор, для мене, вже блимає жовтим. 

Здається, в дівчини шок. Бо і не намагається підвестися. Юний горе-водій щойно вистрибнув з автомобіля і взявся за голову. Ну, хоч на місці своєї транспортної пригоди залишився, вже добре що не втік.

-Якого ти їхав на свій червоний!? - Чую фразу одного з чоловіків очевидців. І все-таки, вони залишаються стояти на своїх місцях, зовсім не поспішаючи до постраждалої.