50

Олександра, як завжди перша звертає увагу на годинник: 15.32.

-Так, маю ще 20 хв в загальному... Таліно, ти не хочеш спробувати знайти його? - Вона рішуче дістає смартфон зі своєї сумочки.

-Сашо... Благаю, не трави душу. Якби він хотів... - Навіть не домовляю думку до кінця, і так, думаю, їй зрозуміло, що маю на увазі.  

-Все одно. Почекай. Ти носиш його дитя. Будь-який адекватний  мужик, на його місці, був би радий такій новині. - Вона ритмічно вистукує нігтиками по сенсору свого ґаджета.

-Адекватний можливо й був би! - Щось мені не до вподоби напрям нашої розмови.

-Таліно, зачекай. Я ж не зводжу вас за руки тут і зараз. Я всього лише шукаю про нього хоч якусь інфууу. Можливо дані є які нові. А можливо... О, Талін! Є!!!

Господи! Від такої її радості у відвідувачів голови повідкручуються!..

Вона протягує мені свій ґаджет.

Зціплюю зуби, читаючи пост в Facebook від якогось Богдана Павича, викладений минулого місяця під фото на якому Максим у весь свій зріст в півпрофіль на порозі автосалону...

"Максим Кримський... втрата дружини наклала відбиток... 2017 році..."

-Це блог журналіста. - Саша пояснює мені, поки я... знайомлюсь з постом про Його життя.

Боги милі! Яка ж я дурепа!..

Я - вагітна!  Від чоловіка, який, можливо, сам хотів того ж, що й я – життя, де почуття важливіші за слова, а тиша не тисла б на мізки своєю вагою...

Твою ж, Таліно! Якого хріна ти тоді втекла з того триклятого реста!?? 

Хоча... Ти все одно йому не рівня. Сама ж бачила які леді поруч з ним – статусні, вродливі, гонорові і... не під 160см зростом, а всі 180!

Боги милі, про що я?!

-Але... хто цей журналіст?

-Один знайомий мого знайомого, та не це важливо! - Ага, пояснила...

Тепер мій настрій... – полетів дідька шукати! Ступні - враз схололи, як і долоні. Серце... як і душа – рветься з тіла мого до обрію, де земля торкається неба, аби бачити світ очима Його! І не те що було – а що треба!...

-Таліно! Так що ноги в руки, і до його... Талін, ти що плачеш!? Талін, ти щооо? Це ж... 

-ДОСИТЬ!!! - Вона не домовляє, бо я хапаю свою сумочку, розмащуючи солоні річки по обличчю і на всіх парах вилітаю в світ! 

Господи... Боженько... що я накоїла!? Чого тоді не дочекалася!? Чого?.. Чому!?.. Навіщо!!?

Перед очима все - розмите! Дороги, будинки... Добігаю до першого великого перехрестя ледь не навмання! Пішохідний, зелений світлофор, народ довкола... – все пливе, змішується в суцільну пляму... 

У висках – стугонить, у вухах – ще й досі відлуння Сашиної радощі, а в середині... біль невимовного масштабу!

Раптом... 

Свист, від тертя резини по асфальту. Зовсім поруч. Не встигаю повернути голову на звук – фізичний біль в праве стегно. Не сильний. Каблук – навкіс. Падаю просто посеред проїзжої частини, але не від удару. Мабуть...

Хтось із перехожих поруч кричить "...барран!", хтось вигукує різні епітети на всю околицю, а я...

Як статуетка дивлюсь на бампер автівки, що зупинилася в кількох сантиметрах від мого носа...

Люди обходять поруч і геть ніхто не наважується мені допомогти. Я ж, не намагаюся піднятись – шок змушує лише кліпати й не дихати... 

Не бачу навіть коли водій вистрибнув з авто...

-З вами все гаразд? - Чую над вухом і... Серце зупиняється кінцево...