49

Чотири місяці по тому...

Червневі промені сонця проникають крізь шибки шкільного кабінету, граючись на паркеті різнобарвною веселкою. Я неспішно жую бутерброд, запиваючи ароматним теплим чаєм, і всміхаюся природньому вмінню нас дивувати...

Вчора був концерт наших вокалістів на Подолі, в одному із ресторанчиків, а сьогодні зустріч викладачів у головному офісі для обговорення його. Неявка карається обговоренням твого особистого життя поза очі, а це – плітки нового формату. 

Піду... хай пліткують по факту...

В головному офісі я не являлася давно. Ще з дня, коли попросила директрису перевести мене на локацію загальноосвітньої школи, тоді, як дізналася що вагітна в січні. Мені тут добре. Ні з ким зі своїх колег не пересікаюся, що не мало важливо для мене. До того ж зручно добиратися до дому. Ближче врази.

Зі школи виходжу за годину до наради – цього часу більш, як достатньо аби не поспіхом доїхати маршруткою до "Цирку", а там 5хв пішки...

-Таліно!? - Чую за спиною враження Олександри Дмитрівни. 

Ну, ось і все... Початок завершення твоєї таємниці, Таліно Сергіївно...

Попереду пішохідний. Зелений світлофор для мене, але я обертаюся до подруги-колеги.

Вона... шокована, бо з-під мого лляного блідо-рожевого піджака талія... як балія!

-Гарна сукня! Колір мені подобається! Такий... безхмарного неба! Твою фігуру чітко підкреслює! - Боги милі, що вона несе?!

-Дякую. - Киваю коротко, як у фільмах, коли прийняли комплімент підлабузника.

-То тебе можна привітати? - Чіпляється поглядом в мої очі.

Світлофор перемкнувся на червоний тож... чекаємо.

-Умгу. - Не знаю, що відповісти.

Вона зиркає в сторону, де до нас підходить ще одна, як виявляється, нова співробітниця і умовно торкає мене за рукав, кинувши короткий погляд на ту, мовляв "тримайся".

Тримаюся...

Нарада відбувається. Вчасно. Розмови, як і завжди: обговорення недоліків сцени та роботи звукорежисера, бо ж... "не танцівник винний, що коліна випинають"...

Посмішку тримаю рівну, як і спину. І мовчу. Знаю недоліки своїх учнів, а тому – мовчу. Звукорежисер, на мою думку, зробив все можливе, тож вину йому не приписую.

Але, не було б диму без вогню, якби на мене не звернула увагу власниця школи:

-Таліно, у тебе учні такі молодці! Було видно, як вони хвилювалися, але мені сподобалися їх виступи. Вокально класно, і без фальші... Особливо дует дівчини з хлопцем! Знаєш, я приємно вражена! - В її погляді схвалення і подив, та мені до дідька приємно це чути від неї!

-Дякую. Ми намагалися. Вразити. 

Та поки наші з нею погляди в контакті, решта присутніх... Тиша! Повна! Тільки й відчуваю животом, як штрикають погляди вісімнадцяти пар очей... Навіть малеча відбиватися почала.

Хочеться зиркнути кожному у вічі... Та стримую бажання кинути блискавиці у відповідь.

"Засідання суду", здається, витримала гідно. "Прокурор" на сьогодні відпустив до дому кожного, хто не мав більше уроків. Хто мав, звісно залишився. "Помічниця прокурора" посунула в кабінет з виразом підлої злої жаби – її ж лишили похвали!..

Саша підійшла до мене, коли більшість залишила стіни офісу "школи". Я якраз заповнювала свій онлайн-графік на рецепції.

-Таліно, може на каву?  - Її погляд не міг знайти місце на мені: очі - живіт - груди - очі...

В роздумах я знаходжуся не довго. Киваю. 

Піднімаюся, як тільки вона чіпляє сумочку на плече.

Йдемо в піцерію навпроти нашої будівлі. Тут тихо, навіть затишно. 

Олександра бере каву, я – м'ятний лимонад. Їсти хочеться, але затримуватися тут – не хочеться.

-Боюся запитати... хто? - Вказує очима куди треба.

-Що хто? - Язва ти, Таліно Сергіївно! Але інакше не можу.

-Татусь?

-Масік. - Видаю без затримки. 

Повільно сьорбаю лимонад, відставивши соломинку. Останнім часом люблю це заняття - сьорбати, як мала дитина...  

-То ви таки разом? - В її очах спалахує щира бентежна радість.

-Ум-м... - Спостерігаю, як "плаче" висока худа склянка від холодного вмісту в середині. 

-Не зрозуміла. А..?

-Так, я вагітна від Максима. З Андрієм ми розталися ще до Нового Року кінцево... Він хоч і топтав поріг моєї квартири протягом зими, але... От такі пиріжки.

-Андрій приїздив до тебе? І, що ти йому сказала? - Це ж що, занепокоєння? 

-Ай... Не важливо. У нас все одно нічого б не вийшло. 

-Він заміж тобі пропонував? - Її  тон наводить мене на думку, що вона знає більше, ніж вдає.

-Я відмовила. Якщо тебе це цікавить. 

-Талін... - Вагається. Щось хоче сказати і вагається, бо погляд сховала, як капосне дівчисько перед дорослими. 

-Що? - Дивлюсь на неї і зовсім не розумію що ще?

-Боюся запитати – ти дзвонила Максиму? 

Подумки зітхаю її питанню. Хоча... виговоритися й самі потрібно.

-Один раз. Більше – ні. У мене його номера не має, а офісний... Не він за ним сидить. Я... не змогла. 

-А Андрій знає? 

Киваю.

-І він все одно заміж пропонував???

І знову киваю. Повільно. Майже поклін.

-І ти відмовила... - Розмова на паузі. Кілька хвилинне мовчання — Саша щось явно мізкує.

 - Так. Чекай. А як ти думаєш бути далі? Батьки твої знають що...? - Затримує очі на моєму "щасті".

-Знають. - Розповідаю про зустріч мами з Андрієм на сходовому майданчику поруч з моєю квартирою, як вона у мене гостювала три доби, але без подробиць.  Ну, не розповідати ж про те, як вона приїхала не повідомивши мене про свій візит. Завершую свою коротку розповідь радісною мені новиною – матиму донечку.

Саша дивиться на мене очима... якогось новоприбульця! Для неї все почуте – мабуть що справжній кіносеріал, тільки в реалі.

-А якщо б він тоді знайшов тебе? Сказала б йому?

От тут мене ніби розриває навпіл: серце кричить "Так!.."  А розум... – воліє мовчати.