48

Усе б нічого, та моя,  від недавна, чутлива нервова система на межі. 

"Ой, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиця. Грицю кепка до лиця, люблю Гриця молодця..."

І це лунає з моєї кухні о 7:00 вже третій ранок підряд... А ще запах свинних котлет і смаженої цибулі. На всю квартиру... 

Ммамма... 

-Господи, та за що!?? - Натягую ковдру, пірнаючи під неї з головою.

Саме так, це – моя мама. Приїхала до мене в гості...

-Масік, не потрібно так робити! Чи ви у змові проти мене? - Прибираю лапи хвостатого від свого живота, який він товче віддано й щосили... 

Підіймаюся. Знехотя. 

Спершу - душ. Маю змити свою нервозність...

Заходжу на кухню і одразу до вікна. 

Відчиняю вікнину. Вдихаю... 

Народні-хороводні, що лунали з маминого ґаджета, стихають...

Затримую дихання... як радять психологи – 4 секунди... Видихаю... різко.

Повертаюся. Дивлюсь на цю, для мене ще зовсім не стару, жінку і геть відмовляюся розуміти її благі наміри допомогти... Фарбована блондинка з гарними блакитними очима. Струнка! Хай і дещо нижча за мене зростом... А стиль життя по істину сільської жінки: наварити, напекти, насмажити... А щоб було!.. Натрудитись, словом. 

-Мамо, для кого це все? - киваю в сторону горщиків на плиті, під якою увімкнена духова шафа, а з неї вже йде аромат пирогів...

Косить очі, але продовжує ліпити котлети, паралельно викладаючи смажені у казанок. Мовчки. 

І де вона тільки його знайшла!?? Мабуть з собою привезла...

-Мамо, присядьмо. - Вказую поглядом на стільці обабіч столу.

В її погляді читаю колючу зневагу. Але сідає. Я – слідом.

-Мамо, я – вагітна. - Кажу це чітко, щоб одразу вловила суть.

-Ага!.. Доню, сьогодні ж не всесвітній день брехунів! До нього ще цілий місяць! 

-Мамо, я – вагітна! І 1квітня тут ні до чого!

-Ага!.. І де ж це тебе так... пройняло? 

 В очах її – недовіра.

-Поруч з чоловіком, мамо.

-Ага... То це ти від от того хлопчика, що до тебе вчора приходив, так!? Такі ж гарні квіти приніс, а ти... - Осудливо мотає головою, а я...

Хлопчика... Господи! Як же з цією жінкою-родичкою важко розмовляти!.. Якби ж вона не тільки слухала, а ще й чула!..

-Тому хлопчику, як і мені, мамо, – 32 роки! Він – хоч і чоловік, але... Ні. Дитина не від нього. 

-Ой, Таліно, скажеш таке! - Хоч вона вдає, що не вірить, проте в очах вже бачу хвилю страху. - Щоб дитя появилося, доню, – треба жити разом! 

Ну, так, звісно – одного ж разу не достатньо...

-Мамо, давай так... Сьогодні ти більше нічого не готуєш, добре? Мені погано від... - Не знаходжу зараз потрібних слів, а тому вирішую казати прямо. - ...різких запахів. І, будь-ласка... Я завжди вас з батьком рада бачити, але про свої візити слізно прошу повідомляти мені завчасно. Давай завтра ти поїдеш до дому, гаразд?

Вона незадоволена. Опускає очі. І видає:

-Виганяєш. - Констатує, не питає.

-Ні. Але у мене зараз складний період і я б воліла його пройти сама.

Між нами вперше за ці кілька днів звучить тиша, а точніше шкварчання жиру на пательні з супроводом безголосся... Не як між чоловіком і жінкою, а як між матір'ю і донькою - наповнена нерозумінням і тривогою, осудом і образою. А потім...

Потім її:

-Талінко, доню, та ти що, серйозно вагітна!? Та ж від кого, донечко??? Невже справді від отого молодого чоловіка, як його там... Андрій, так?

-Ні, мамо. Не від нього. Не питай, бо всього не скажу. У всякому разі... не зараз. 

Про Максима геть нічого не хочу згадувати. Ще не зажило.

-Таліно, то чого ж ти тягнеш!? Він же тобі заміж пропонував, я ж чула на власні вуха! То ж йди, поки люди не забачили твого живота! Господи, який же срааам!..

От цей її "срам" все життя піч-о-пліч зі мною курсує: "знайди собі депутата, але щоб молодий та красивий, бо що то люди скажуть...", "зустрічайтеся гарненько, розумно, тільки не цілуйтеся на дорогах, як оті... бо срам...", "до дому не зови, бо ще не дай бог сусіди побачать..!", "в ліжко не стрибай, бо ще подумає що про тебе." Але від недавна от та фраза, майже гасло: "тобі ж вже 32!.."

Та дідько ж ти лисий!.. 

-Мамо, дозволь я зі своїм життям розберуся самостійно, гаразд?! Їдь до тата й живи з татом!.. Смаж йому котлети і цибульку з яйцями, бо я таке не їм! Ну не можу я таку їжу їсти! Погано мені стає! - Бачу, як нервує, тож беру до рук її долоню. - Мені потрібна інша їжа і я в стані собі її приготувати... Будь-ласка... не тисни на мене своєю турботою, бо мені болить!.. - Я вже майже шепочу їй своє останнє прохання, щоб не зірватися...

І чому це чортове почуття вини виникає саме тоді, коли й сама потребуєш підтримки? А ще... млоїть уже від ролі хорошої доньки...

Між нами все ще важка напруга, просякнута недомовленими фразами. Їй важко це чути, мабуть і усвідомити. А мені – важко відмовити їй, та я це роблю.

-Таліно. Якщо дійсно вагітна – подумай про дитину! Ти хочеш бути одиначкою? Як ти маєш жити далі!? Виходь заміж, поки Андрій тебе кличе! Бо згадаєш моє слово – пізно буде!

І от знову цей прес... Тиснява, яка ніби на самих мізках таврує "щастя - не гідна".

-Матусю, я тобі речі складу. Татові від мене вітання. Впевнена, ваші чвари скоро стихнуть і ви знову будете самі собою. А за Андрія заміж я не піду. Не кохаю! - Змовчую про те, що жити так, як вона з батьком, не хочу.

Наша розмова закінчується ляском рушничка по столу, її щільно піджатими вустами і поглядом категоричної думки в мою сторону.

Нехай. Життя одне. Краще вже жити самій ніж з нелюбом...

День проходе в сумирній тиші. Вечір - за маминим серіалом. Турецьким. А ранок впливає в кімнату о тій же 7:00... ароматами курячого бульйону. І, здається, млинцями.