47

Не роздумуючи клацаю замком.

Я в ступорі. Повному. І розчаруванні, разом з бентегою.

-Талько... Ти вибач мені. Я був повним ідіотом. Це тобі. - Андрій протягує мені об'ємний букет квітів, а я... 

Ковтаю спантеличеність разом із раптовим спалахом гніву. 

Дивлюсь на нього очима в яких, впевнена що читається, повне нерозуміння...

-Заходь, коли прийшов. - Впускаю.

Ну, не виганяти ж його з порогу? 

Роззувається. 

Щасливий. Посмішка он... аж до вух...

Поки він скидає пальто, беру букет і прямую на кухню. Набираю у вазу води, знімаю обгортку з ромашок. Так вони виглядають значно красивіше. Здається навіть вдихнули з полегшенням...

 Ставлю чайник. Дістаю, з тумби над головою, чай – м'ятний і чорний.

-Таліно, а... що це таке? - Андрій якраз з'являється в дверях з... моїми аналізами.

Серце пропускає удар, але в наступну мить мені стає байдуже... Абсолютно!

-Ти в мене вперше, але вже не соромишся зазирнути у мої особисті... папірці. - Обрубую ще на початку. 

Підходжу. Спокійно забираю з рук кілька важливих мені папірців. 

-Попрошу, не чіпати мої речі, без дозволу. 

 Господи, відколи це я така прямолінійна з ним стала? Мабуть гормони...

Його шок мене не чіпає зовсім. Якось... до одного місця.

Повертаюся до чайника.

Тихі кроки за спиною і його тихе, незручне зітхання. Сів за стіл.

Зараз між нами мовчання. Напруга і тиша, яку порушує лише свист чайника.

Вимикаю. Заливаю в горнятка. Додаю цукор. Йому. Дві чайні ложечки. Так, як любить. 

-Талін. Ти що... серйозно? Оте? Чи... це не твоє?

Повертаю до нього обличчя, катаючи ложечкою по денці горня. А потім кладу перед ним на стіл. Мовчки.

Прокашлююсь і...

Мляць! 

Все таки, я його не чекала... 

-Та ладно, Талін. Все ж добре, правда? - В його очах бринить надія. 

Я – мовчу. Просто не хочу нічого говорити, пояснювати, виправдовуватися... 

Сльози підступають самі, ніби навмисне... Відвертаюсь до вікна. Вдаю, що роздивляюся квіти. 

-Талін? - Андрій підходить ззаду.

-Ні. - Зупиняю його ще і рухом руки, не обертаючись. 

В цей момент хочеться "звалити" все на нього. Зробити винним у всьому, що зі мною сталося за ці кілька місяців... Та совість не дозволяє... 

Він, Андрій, – не винен в тому, що ти себе не стримала, Таліно! Він міг бути поруч, якби ти сама не мовчала тоді, коли бажала говорити. Не накидатися на нього зі звинуваченнями, а просто бути відвертою у почуттях, потребах, бажаннях... 

Боги милі, як же ж... тяжко!.. Не тільки важко, а і тяжко! Бо цей тягар... він ніби мішок цементу на плечі...

Мені соромно... Боже, як же мені соромно перед ним зараз!

Приходжу до тями, тільки відчуваючи як сльози лоскочуть підборіддя...

Хочеться сказати "пробач!" але... 

-Талько, та годі!

-Я не Талько! І не Анатолій! - Виривається з мене.

Та він обіймає мене за плечі. Більше не реагуючи на мої жести й слова. Те, чого мені найбільше потрібно, але не від нього, дає мені саме він – Андрій. Обіймає і пригортає до себе. А я втуплююсь лобом у його плече і... ридаю. На всю!..

-Талін, пробач... Що був сліпим. Мабуть... Я... Можливо я тебе не надто кохав тоді. 

Не надто кохав... Що!??

Відсторонююсь.

-А зараз що змінилося? - Здіймаю на нього погляд.

-Я... відтоді... від нашої останньої телефонної розмови, зрозумів, що у мене, крім тебе, нікого нема... Нікого, з ким я міг би бути собою справжнім. З ким я міг би от так проводити вечори, як з тобою. Вести розмови ні про що. Розповідати про проблеми на роботі... про те, що хвилює... Мені нема кому пожалітися, розумієш? Нікому не потрібні мої проблеми... - Замовкає...

Охрініваю... Бо з усього почутого там тільки він!..

Де ж буду я!?? У... паузах? Чи взагалі у люфах?

-То знайди собі того, для кого ти будеш важливішим за життя!.. Бо я більше не хочу бути... отим потім. Я від тепер не одна! - Він намагається щось сказати, та я вперто пну своє. - Андрію, в мені ще одне життя, яке я не збираюся втрачати! І бути за жилетку тобі тоді, коли вона потрібна і мені, я теж більше не хочу! І не зможу!! Ми з тобою надто різні! Ти хороший, але... я тебе не кохаю! За рік стосунків ми навіть не поцілувалися, як чоловік і жінка, то що казати про щось більше, коли не було от того меншого? Ти навіть не знаєш яку каву я люблю, тоді коли я знаю як ти любиш засинати на одинці з власними думами...

Він дивиться на мене відчужено, а я... як паротяг: чух та чух... Пихтю і дмухаю вогнем! 

-Нас більше не має. Я розумію, як тобі зараз, але... прийми той факт, що я ношу дитя від іншого чоловіка. 

-Талько, ми ж можемо... - Господи! Він не лікується! Тальком я залишуся на все життя, якщо не покладу крапку цьому зараз!

-Андрію! - Перебиваю. - Я зрадила тобі з іншим! І не поцілунком! То був секс!

Він не відходить від мене. Лише відпускає мої плечі. І дивиться такими очима, ніби щойно побачив все сам — застукав нас в ресторані тоді... за грішним ділом...

Мовчимо обоє...

Зрештою, він робить крок вбік і відчиняє вікнину. 

Морозне повітря вривається скаженим вихрем, проганяючи мене вглиб кухні, ніби від нього.

Андрій дихає холодом. Довго. А потім... Потім видає мені те, чого аж ніяк не очікувала.

-Виходь за мене!..