46

ТАЛІНА

-О, сусідка! Привіт! - Вадим навпроти мене набирає яблука в торбину, прискіпливо оглядаючи кожне.

-Привіт. - Всміхаюся нашій зустрічі в супермаркеті. - Маєш надто заклопотаний вигляд.

-Я? - Високо здіймає брови. - Зовсім навпроти. - Він кидає погляд на жінку, яка зупиняється поруч з нами – сусідка з четвертого поверху швидко відриває торбину з тримача і гонорово відходить до корзини з картоплею, навіть не зиркнувши в наш бік. Дивина...

-Сусідко, по молоко йдеш? 

Всміхаюся, дивуючи його дару відпускати образи. Остання наша зустріч закінчилася моїми порадами йому не сунути ніс в моє життя...

-Йду. - Ми йдемо до молочного відділу, а потім ще й у черзі біля каси стоїмо разом.

Дорогою до дому Вадим сповіщає мені новину – він вдруге стане татом. 

-Серйозно? - Заглядаю в очі цьому велетню, який сам ще під дією бентеги від повідомлення дружини, як виявилося, сьогодні за вечерею.

-Ага... - Пропускає мене в хвіртку нашого жк.

-В твоїх очах бачу сум..? - Хоч сама щиро радію за них з Оксаною.

-Ох... тепер доведеться шукати роботу з більшою З.П. - Виділяє оте з/п.

-Розумію... - Співчутливо зітхаю... 

Сама мимоволі вдумуюсь у його слова, бо заробітну плату за мене, поки я буду бавити доньку чи сина, ніхто не отримуватиме... Не подавати ж мені на аліменти того, кого сама майже зґвалтувала тоді, в ресторані... 

Закушую губу, бо від згадки про Нього пам'ять відображає не тільки картинки з минулого, як він підпирав мною стіну холодного каменю, а й запах парфуму на його шкірі, що огортав і дурманив мізки... і оті безсоромні стогони насолоди... більше власні, ніж його...

 Ох... 

Ногами вже повзе млість, а низ живота відгукується тягучим больовим спазмом... від якого хочеться не лягти, так хоча б сісти, розслабитись. І швидко перемикаю увагу на те, що в сумці: капуста, буряк, квасоля, морква... 

Морква... Я про неї таки забулася. Ну і хай...

Ми якраз виходимо з ліфту. Я подумки даю собі настанову більше не думати про Макса. Як би там не було, ні він ні я не винні у тому, що зроблено. Ніхто нікому не зобов'язаний присвячувати своє життя. Хоч, можливо внутрішній голос і правий – зателефонувати йому в офіс, сказати що вагітна... Не знаю... Та й чи варто?

-Гарного вечора, сусідко! - Вириває мене з думок голос Вадима. Він теж мовчав поки ми не опинилися поруч з дверима квартир.

-Гарного вечора. - Відповідаю сумною посмішкою...

Ранок наступного дня проводжу з телефоном в руках. Номер Його офісу вже дві доби в моїй телефонній книзі. І все таки наважуюсь.

Тремтячими руками міцно втримую ґаджет, ніби він сам має кудись втекти відростивши ноги, подушечка пальця зависає над зелененькою "слухавкою". 

Затримка дихання...

Тиць!..

Пішли гудки. Чекаю, паралельно слухаючи стукіт власного серця, що відлунює у скронях...

Коли на іншому кінці зв'язку відповідає жіночий голос... 

Моє дихання зупиняється разом із от тим самим життєво-важливим органом...

-Доброго дня. - Сама не впізнаю свій тембр — грудний, глибокий, владний... Хух!.. - Мені потрібен Максим Леонідович. 

-Максим Леонідович зараз відсутній... - Вона озвучує припущення мого дзвінка і пропонує записатися до нього на зустріч через місяць, або завтра з його замісником... 

В мізках - кавардак. 

Між нами мовчання всього секунду, вона – чекає, я –... дякую богу, що не судилося.

-Ні. Дякую. - Не чекаючи відповіді відключаю телефон. Зовсім. Навіть з мережею.

Хвилювання зупинилося в животі живим холодцем... Вперше до глотки підкотила нудота і я... до... "трону".

Таліно!.. Дідько ж ти... Досить! Він ніколи не стане твоїм! І те, що він запитував тебе, ще не значить, що він захоче бути... Стати... Батьком! Такі люди, як він, впевнена, не можуть по справжньому хотіти якусь там вчительку з сумнівної школи вокалу! Бо ж остання навіть власного приміщення не має, а викладачів, як рукавички, міняє!.. 

Хоча, до чого тут сама школа!? Хотів перепих...сь, от і шукав!..

Таліно, зберись, мать твою!.. І подумай тверезо, про своє майбутнє, якщо вже вирішила народжувати! 

Дзвінок у двері, в цю хвилину, був не очікуваним. 

Хто "по сіль" прийшов?..

Піднімаюсь з холодного кахлю. Жму кнопку "спуску". Полощу рот... Одягаю, поверх нічної сорочки, махровий халат.

Хтось надто наполегливий, бо тризвін лунає тричі.

Йду відчиняти...

Спершу зиркаю у вічко. Там... –дух спирає... – квіти!