45

Вечір, як і ніч, вирішую зустріти в компанії офіційної коханки. На іншому кінці Києва. 

 Вікторія зустрічає мене біля під'їзду власного будинку. Сама інтелігенція – ідеально підібрані локони у високу зачіску, розправлені плечі, як завжди горда постава і погляд – самодостатньої, непідступної леді. Саме цим вона мене "взяла". А ще – своєю кмітливістю. Вона розумна. Мудра, я б сказав. Ніколи не тримала мене біля ноги...

Віка кидає недопалок в смітник і розкриває обійми, випускаючи залишки пара й диму з рота.

Тримаю посмішку, воліючи залишатися в примарному щасті.

Її міцні обійми, колись гарячі й бажані, вперше здаються важкими кайданами, що зімкнулися на моїй шиї. А глибокий поцілунок...– ніби пекуче тавро з минулого...

Мля, здається, вона це відчуває, бо зупиняється. Сама.

-Ти до мене на довго? - Запитання звучить більш ніж природньо — відверте розчарування.

-Ні. На кілька хвилин заскочив. - Брешу з ходу... Бо в штанах... не відгукнувся. - Вирішив провідати тебе перед від'їздом.

-Зайдеш? - Бере в мене з рук об'ємний букет квітів.

Киваю.

Йду. Пропускаючи даму вперед...

-Десь далеко їдеш? Скільки часу будеш відсутній не питатиму... - Наливає каву в чашку і підсовує мені. - Хоча... насправді дуже хочеться знати. І... ім'я причини від'їзду також. - Відводить погляд.

Хм... жінки, мля... Все вони "бачать", все вони знають...

-Львів. Мукачево. Ім'я... - Запинаюся. Брехати не маю причин. Але й продовжувати розмову не бажаю.

Опускаю голову.

-Максе. Якщо є почуття... їх не варто тримати в собі. Варто поговорити. З тією... від котрої втікаєш. - Здіймає на мене свої магнетичні, золотаві очі. Впивається поглядом в саму душу, ніби зчитуючи інформацію, як флешка з комп'ютера... і мої емоції.

-Умгу... - Киваю. Вже дивлячись їй у вічі. - Це роблять тоді, коли тебе готові слухати. А не коли втікають... - Замовкаю. Вчасно.

Чорт, що я роблю? Жінці про жінку!? Нащо цей цирк!??

-Вікторіє, давай про щось інше... - Ці повчання роблять мене психом...

-Тебе кинули? - Її брова повзе вверх.

Видихаю... в каву. 

Нах... я приїхав!?? Та ще до жінки, яка очікувала від мене любощів, а отримала... Єті точно! Мудака зі шрамом в серці...

-Максе, тобі варто знайти її. Таких чоловіків, як ти, не кидають. Можливо... у неї були причини такої поведінки?.. Ну, була б моя воля, я б тебе точно одружила на собі... - Обличчя Вікторії фарбується в неоновий. 

Таке зізнання для мене є неочікуваним, але реальним. Рік тісних "взаємовідносин"... Цілком можливо, що вона звикла до мене більше, ніж я до неї.

- До речі, бачила ти інформацію поміняв? 

А це питання змушує підвести очі. 

-Інформацію? - Дивлюсь на неї і ніяк не второпаю який глист мене " їсть"? З середини.

-В інтернеті. - Пояснює, як телепню, торкаючи вустами чашку.

Вирівнююсь. В мізках вмить здійнявся ураган – думки вихрем налетіли, насипавши на згадки здогадок. Таліна ж теж могла шукати про мене відомості на просторах інтернету. І знайти, мля... Знайти зовсім не те, що є насправді!..

-Віка, коли ти дивилася ту інформацію?

-Ммм... на днях. Позавчора чи... Все таки днем раніше. - Вона п'є свою каву, а я лупаю на неї очима, як баррран на нові ворота.

Тоді, в ресторані, коли я залишив Її там саму... Вона плакала. Невже совість у вчительки настільки чиста, що моє "одруженння" зіграло мені ж не на руку? Чи я собі зараз лещу???

-Пробач, я маю їхати. 

-Умгу... - Хитає головою. У її очах смуток...

Бля, який же я ідіот!  

Усвідомлюю, що цим своїм візитом викликав у неї тільки біль... На фоні її самітності, про яку вона розповідає байки усім підряд, лише підкреслив її самотність своєю присутньою відсутністю...

У вітальні відчуваю, що маю щось сказати. Але жодного адекватного виразу на язиці...

-Віка, я...- Запинаюся, бо вона зупиняє мене пальцем, торкаючи мої вуста.

-Ш... - Намагається залишатися в настрої, та ж бачу, що їй це дається важко.

 - Йди! - Вона підштовхує мене до дверей, розтягуючи губи в посмішці. - Йди  й шукай зі своєю пасією зустрічі! Тим паче, що у тебе є знайомі, які можуть це зробити. І не обіцяй мені нічого. Я все розуміюча... 

Вона забирає палець з моїх вуст, а я... 

Йолоп!.. 

Кілька секунд дивлюсь на неї та зрештою опускаюсь застібати черевики. Віка подає мені моє пальто, але далі дверей не проводить. Я вже знаю, що ця зустріч була останньою...

Стан — розбитого морально нитика... 

Я знову в машині під Її жк, бо більше не знаю де чекати, та і чи варто взагалі... Та, здається доля сьогодні благосклонна.

Вона йде у супроводі того ж амбала, що був з нею тоді , на маршрутній зупинці. Розчіплюю пальці рук, аби не стиснулися кулаки. Все таки не ввічливо класти людині синці, не розібравшись хто є хто.

Хоч рука уже відкрила дверцята автомобіля, все таки вирішую прослідкувати за ними...

 Вечірні ліхтарі гарно освітлюють їх обличчя – він приблизно мого віку, а Таліна...– здається щасливою. 

Зціплюю зуби, бо бажання бачити її такою поруч з собою, стирає всі межі загальноприйнятих норм і стандартів! Однак, я залишаюся в авто. Навіть, коли він пропускає її у хвіртку, а вона щасливо заглядає йому у вічі... 

Мбля... Макс!

Захлопую дверцята, жму "запалення", тисну газ. І їду... 

Нахрін все!.. Не зберіг своє – не руйнуй чуже!..