43

Стук моїх підборів відлунює стінами шкільного фойє.

-Доброго дня, леді! А ви куди?

-Гриша це наша нова вчителька! Вона від вокальної студії, так що пропускай! І ключ від тридцять другого їй дай.

-Дякую, Анатолійовичу! - Гукаю старшому охоронцю загально-освітнього закладу. Ввічливо киваю молодому Гриші, приймаючи ключ.

Сподіваюся моя посмішка не надто відверта і той, котрий Гриша, не сприйме її за... щось більше ніж ввічливість. 

По звичці кидаю погляд на величезний круглий годинник на стіні праворуч від входу. 14:23.

-Щось ви сьогодні запізно, Таліно Сергіївно? - Підходить ближче Анатолійович.

-Так. Дві відміни перші. Зараз має бути новачок. Пропустите його до мене? 

Невдоволено але киває. 

-Ви сьогодні до котрої? - Запитує мене байдужим тоном, за яким ховається досада. Бо ж знаю, їм наказали пропускати всіх хто "на вокал", а це зайвий клопіт для охорони – перевірка кожного. Їм батьків "першачків" вистачає...

-До двадцять першої. 

Збігаю східцями на цокольний. Кінець коридору. Двері "нашого" кабінету. Фух, на місці...

Нашвидку знімаю пуховик. Вішаю в шафу. Вмикаю апаратуру. 

До заняття всього лише 5хв.

Дзвінок з сумочки. Дістаю смартфон.

Саша.

-Слухаю, Олександро Дмитрівно? - Ой, виходить навіть якось голосно. Настрій просто маю "гарний".

-Таліно... - Її тон якийсь... натягнутий? - Ти на роботі?

-Так. Я ж сьогодні на базі школи працюю. А, що?

-Ааа... Тут твій Масік щойно був.

Що? 

-Не зрозуміла? - Серце таки тьохнуло.

-Щойно з під'їзду вискочив чоловік, дуже схожий на твого Максима. Зачекай хвильку... 

 Чую, як клацає дверний замок. А далі недалекий голос "Аріни":

-А, це ти? Уявляєш? Тільки-но вигнала звідси ще одного Талькиного залицяльника. 

-Кого??? - Голос Саші. Здивований.

-Ага! Прийшов тут: де Таліна... дай номер. Це вже переходить всі межі пристойностей.

-Яких пристойностей, Аріно!?.. - Саша. - Що ти йому сказала?

-Нічого такого. Сказала, що в нас така більше не працює. - Глухий стукіт дверима. Далі – шурхіт. Ще один стук, мабуть що дверей.

-Все почула? - Саша стогне прямо мені у вухо. 

-Все... - Тільки й можу вимовити. - Дякую. - Розз'єдную нас.

Це просто...  Як грім серед ясного неба!

Моє тіло – німіє. Діафрагма скорочується настільки сильно...  відчуваю, як ребра зараз "поцілуються".  Під шкірою проходе щось подібне до електрострума, як тоді, в дитинстві, коли всунула в розетку поламану вилку... 

Розумію одне – якщо у мене був шанс ще хоч раз з ним зустрітися, то зараз — нуль. Повний! Круглий бублик!

Істерика... на підході. 

Сідаю. Благо, стілець поруч.

Втягую носом повітря. Телефон – з рук на підлогу. 

Байдуже... Мені все – байдуже! Мало б бути.

Твою ж... Таліно! 

-Він. Мене. Шукав... мМать!.. 

Сиджу – точно поламана лялька. 

Час тікає, стрілки повільно, але рухаються, а я... – рука висить, голова потилицею на підвіконні і дихання ключичне... й то через раз.

-Дякую тобі...Орріно...

Паралельно подумки дякую Всевишньому, що новачок сьогодні не дійшов до мене...

Звісно ж, день – ні вашим, ні нашим...

А останнє заняття ще й на витривалість: Яна. З нею включаюся в роботу на повну, бо вже вибрик був – жалілася декому з учнів, що я її нічого не навчила...

Початок уроку з нею ще куди не йшов! А середина його – пісня, яку вона сама ж і обрала... 

Ну, хоч би зуби розціпила! Язик — точно носоглотку підпер! Щелепа – зажата настільки... Аж мені рот відкрити хочеться і так тримати до кінця її виття!

Смиренно чекаю завершення "співу"... Вимушено п'ю воду... І пальцями розминаю місце де змикаються скроневі відростки зі щелепною кісткою...

Боги милі дайте сил!

-Яно, ти добре проспівала перші два рядки "Мальви". Але далі трішки згрішила, і замість легкого вільного звуку " і " ми отримали зажатий,  вузький, не гнучкий... 

-Та я не можу співати з от таким ротом! - Перериває мене і кривляє...  - Вже краще мовчати! І взагалі мені важко! Це у вас рот великий, а в мене маленький! Та і як можна відкрити, опустити підборіддя на " і "?!

Вона ледь не кричить до мене! 

Лупаю очима, як маленька дівчинка, яку щойно вичитали ні за що...

-Досить здіймати галас, Яно. - Мій тон тихий, проте доволі крижаний. Дістала...

 Дивлюсь на неї і не бачу геть нічого з поняття "повага" чи "самоконтроль"... одне невігластво.

Господи!.. Та вона мене  до шибениці доведе!.. До викидня!.. 

Ні. Останнього точно не бажаю.

Врешті, видаю перш ніж встигаю подумати:

-Я відмовляюся з тобою працювати, Яно... - Дихаю... Аби не гаркнути. -  Досить. І з мене, і з тебе.

Витріщається. Мовчить. Хвилину точно. 

-Кошти за проплачений абонемент, школа вам поверне протягом трьох діб по вашому зверненню... Можете йти.

Різкий розворот, до десятка важких дебелих кроків, шурхір біля шафи і хлопання дверей.

Сподіваюся, це був останній наш, з нею, урок...

Дома, перше що я зробила — заварила каву. В турці. 

Не пила. Навіть в горня не налила. Але дивилася на неї... довго. Смакувала ароматом. І знову міркувала над своїм майбутнім...