42

Ранок середи. 29 січня. Зачаровано дивлюся на стрілки годинника на головному екрані смартфона. Секундна стрілка і на мить не зупиняється, рухаючись по колу...

Вперше спостерігаю, як миті мого "зараз" залишаються в минулому...

Стає сумно, бо заклята подруга Самотність подразнює мій слух відсутністю голосів...

Відводжу погляд. 

Можливо, саме так, як сталося, і є отим "правильно"? І дитя — саме те, що мені потрібно..?

-Мя-ау! 

-Так, Масік. Ходімо, снідати будемо.

Підіймаюся з ліжка. Та в мізках... Як на веретено прядиво, от так і думки: провіритись, зробити УЗД. А раптом той тест був бракований!? Ну то й що, що затримка у тринадцять діб?.. Гормональний збій теж можливий..?

Беру до рук телефон. Найближча державна жіноча консультація. Запис роблю на сьогодні. 9:30.

До дев'ятої 1година 30хв, тож встигаю.

Поки готую собі сніданок, усіляко відганяю від себе думки про людину, гамета котрої зараз, можливо, в мені...  Але про останнє, якраз таки не можу не думати...

Кава. 

Ні! Яка кава, Таліно!?.  Чай! 

-Якого не маю. - Мовлю в голос. - Буде морс. 

Сиплю жменю мороженої смородини просто в горня. Глиняний посуд вкривається холодним паром – що іній на стінках. Всміхаюся, спостерігаючи це явище. Заливаю кип'ятком. 

Пахне...

Вмощуюсь за стіл і зиркаю на пухнастика. Масік вже й миску з-під паштета вилизав. 

-В тебе не тільки вуса в паштеті, а й брови! - Сміюся з нього. 

Беру виделку до рук і я...

Сніг на вулиці майже розтанув. Лише де-не-де попід деревами біліють брудні грудки, зтоптані дитячими слідками... Хоча повітря ніби морозне. Вночі було -2. 

Взагалі дивні зими останніми роками - мало сніжної краси, все більше біла пора року переймає на себе сірі барви... 

Ех... шкода Санті не зателефонувати, щоб з рукава сипнув лапатого мережева... 

Прямую до маршрутки...

Ось він – житловий будинок. Перший поверх відведений під потрібну мені консультацію.

Реєстраційне віконце.

-Доброго дня! - Дві літні пані, у величезних окулярах, вдають клопітку зайнятість, вперто не бажаючи бачити мене.- Я перепрошую, мені б стати на облік...

-Ви у лікаря були? - Безцеремонно кидає через плече одна з них. А потім ще й зиркає з-під лоба поглядом, де окрім зневаги, хіба що ненависть. - Спершу йдіть на прийом до лікаря.

Від такого тону гублюся.

Йду коридором далі. Тихо. Пусто. Я ніби одна тут. Знаходжу кабінет. Стукаю.

Чую різке, грубе "зачекайте". 

Чекаю. 20хвилин. Стоячи під кабінетом, бо жодних лав чи стільців. 

Терпи Таліно. Сама "державну" обрала. Такі реалії життя... І все таки дивно, що в жіночій консультації відлуння лише від моїх підборів...

Коли в кабінеті чую сміх однієї особи, набираюся хоробрості прочинити двері.

-Я ж сказала зачекати!!! - Йоп... це точно лікар? Якось вже не затишно там, де мало б бути затишшя і підтримка...

Проходе ще 10хв до чарівно-липкого слова "заходьте".

Заходжу.

Просторий світлий кабінет уквітчаний двома чахлими вазонами і старенькою вузькою шафою жовтого кольору. Протертий, до дірок, паркет. В кінці глибокої кімнати – щось схоже на ширму.

Закрадається думка чи правильний заклад я обрала.

-Слухаю вас? - Сухо запитує жінка в білому халаті.

Хвилююсь. Ледь не на пальцях пояснюю причину свого візиту. І чую... вирок! Бо для мене її фрази – ви-рок!

-Ну, і чого ви до мене прийшли? Потрібно було використовувати захист! Ви ж уже не молоденька дівчинка! 32 це не 22рочки! У вас в будь-яку хвилину може бути викидень! 

-Що!?. - Шок. Невже я це чую!??

Вона не стримує тону:

-Те що чуєте, дорогенька! На облік стають після кризи! А у вас кризовий період! Це як буде термін за 10-12 тижнів, от тоді й прийдете!.. 

Сиджу, як окропом облита — рот відкритий, а слів...

Поки вона невпинно виливає суміш тексту... Яка я не уважна, неввічлива, припускає всілякі можливі мої нервові зриви на фоні гормонального стану, вимушене переривання вагітності, медікаментозне втручання ще до формування плоду...

Господи! Що за... маячня!? Що за... припущення, якщо я прийшла стати на облік!?? 

Пауза наступає раптово. Ніби потік її... слів скінчився завчасно. Наче сценарій забула!

-В такому випадку порадьте, як зберегти ще не сформоване життя? - Ставлю питання, шукаючи в її очах хоч краплю професійної етики.

Наше змагання поглядами ні до чого доброго, для мене, не приводить. Вона відвертається. Спершу до вікна. Потім виймає зі столу папірець. Пише дату. Підсуває мені.

-Прийдеш у березні. Якщо до того часу збережешся.

-То... геть ніяких вітамінів? Ніякого огляду? 

-Які вітаміни! В тебе вже вік! В 20 треба було народжувати!.. Огляд тобі нічого не допоможе!

Боги милі, як же... боляче... "Вік"... 

Я тільки й чую про свій вік! Від кожного, хто знає рік мого народження – вік. Вік! Вік!!!

Нічого не знаходжусь сказати, як "дякую, за... прийом". 

До дому, якогось пня, їду маршрутним таксі. Ледь тримаю сльози під повіками, прикрившись рукою від решти глядачів, які нависають наді мною. Бо зараз мені здається, що всі бачать мене наскрізь. Мою "проблему" та мій вік. 

Вдома, попри душевний біль, очі сухі. Лише тривога високо здіймає груди... 

Як так могло статись взагалі? Один єдиний раз... без захисту і... все? От так просто!? У мій вік!??

І все ж, моя непокірна впертість переважає...

Здається десь була візитівка клініки, що в сусідньому жк.

Знаходжу. 

Серед кількох номерів обираю свого мобільного оператора і... 

Кілька коротких гудків, а потім приємний, м'який жіночий голос. Домовляюся про візит до жіночого лікаря і одразу записуюсь на УЗД – виявляється ця процедура навіть потрібна, щоб виключити актопічну вагітність.