Арія. Він ніколи не стане моїм

41

На роботі перші 4 заняття – шкереберть. Я – глуха! Не чую жодного звука. Не в стані навіть фальш розрізнити: позиційна чи інтонаційна...

Роблю розумний вираз обличчя, а сама гублюся в роздумах свого "завтра"...

-Таліно, я не можу проспівати це місце. - Рита раптово опускає мікрофон, засмучена власним виконанням, а я... реально висну.

Кілька секунд точно не зводжу з неї погляду. Та потім, коли вона закушує губи, розумію, що не слухала її зовсім...

-Так. - Відклеююсь від вікна, де до сих пір стояла, і прямую за інструмент. - Вибач. Ще раз, що у тебе не виходить?

-Вона, - Рита вказує пальцем на екран ноутбука, - співає його не так як я. А я хочу співати так, як це робить вона.

Усміхаюся.

-Ну, її ми вже не виправимо, - жартую. В усякому разі намагаюся видати не хвилювання, а жарт. - А тебе поправимо. Sveet Love. Aguilera. У цій пісні звук тягається... Тримала в руках коли небудь дитячий слайм? Або резинку? Звичайну, широку резинку? Уяви, що твій голос і є ота резинка. Пластична, нескінченно тягуча. Звук утворюється у зубах, а тягнеться у м'яке піднебіння.

-Ага. Спробую.

-Закінчення не кидай. Обережно притримуй, як резинку. Щоб не вдарила по губах. - Сміюся своєму ж виразу.

-Ага... - Щось кумекає і відповідає. - Добре. Готова.

Вмикаю фонограму.

Я — вже "присутня".

Отримую безмежну насолоду від Ритиного виконання.

Мелізми. Їх ще залишилося відчистити. Але то вже на наступному занятті. Сьогодні вона має над чим працювати...

Після заняття з Риткою, колега запрошує на чай.

Чаюємо. 17:00, у нас обох відміна, тож ми чекаємо наступних учнів.

Розмова наша, як і завжди – про наболіле: життя і чоловіки.

-Сашо... Він ніколи не буде зі мною по справжньому! Розумієш? Це — Андрій!

Вона мовчить. Крутить зелену чашку з гарячим напоєм, ніби прицільно роздивляється малюнок на ній, та... бачу по очах — в роздумах.

-Бачиш, яку собі чашку купила? Ішла повз крамничку з посудом і не втрималася.

-Умгу. Правильно. Себе потрібно балувати.

-Ага. А тебе хто буде балувати, як ти його відшила?

-Масік. - Кидаю роздратовано у відповідь.

-Той, який пухнастий? Чи той, якого боїшся?

-Той, який... пухнастий. - Опускаю долу очі.

Повне усвідомлення самотності. Глибинне. Як прірва перед очима...

-Я не розумію. Ви зустрічалися рік, Таліно...

-Так.

-І що, такого, сталося? - Саша не дивиться в моє обличчя, та я знаю, що питання стосується мене. Я маю дати відповідь.

Хм... як прокурору.

-На горизонті з'явився той... поруч з яким я відчула себе жінкою. Я... ніби почула себе. В мені є... почуття. Я, виявляється, здатна кохати. ... Господи! Та якого... Яка різниця що сталося, Сашо?! Ми з Андрієм різні! Різні темпераменти! До всього – у нас з ним не має почуттів, які могли б нас зблизити! Зробити по справжньому щасливими! Він хороший хлопець, але... не мій! Я – не його!.. Ми – друзі! Розумієш? Всього лише милі друзі, які час від часу зустрічалися, аби провести гарно час...

-Якось важко дихати. Тобі ні? Відрию вікно.

Вона йде до вікна, а я...

Туга знову накидає на плечі свою, невидиму оку, хустину, в яку хочеться вповитись і плакати.

Ні. Цього не буде.

-А Масік?.. - Олександра не поспішаючи повертається на свій стілець поруч. - Не являється більше? Не дзвонить?

-Масік... Масік виявився не таким і простим... Кримський Максим Леонідович.

-Це хто?

-Власник автосалонів.

-Автосалонів? Ти що, серйозно? - Саша дивиться, на мене, з недовірою.

Киваю.

Вона не перепитує. Просто починає щось шукати у своєму смартфоні.

Вже здогадуюсь що. А точніше кого.

-Нічого собі!? - В її очах відображається шок. - Це він?

Краєм зору, на екрані її телефону, бачу його портрет, де він в пів профіль. Без "дружини".

-То ви зустрічаєтесь?

На це її питання або давати розгорнену відповідь, або одразу закривати тему.

Обираю перше.

Розповідаю все. З самого початку. З першої зустрічі до... Новорічного корпоративу.

-Офігіти і не жити, Таліно. Я б і не подумала, що ти в нас така везуча.

-Везуча? - Посміхаюся.

Печаль все більше проявляє себе, забираючи барви мого тембру. Тепер я сиплю. Як глуха качка. Ледь стримуючи водограї під повіками.

-Він вже має одну дружину, Сашо. Коханкою бути – я не хочу.

-Хто? Він!? А чого тут нічого про це не написано?

-Там чітко прописані чорним по білому... --Замовкаю раптово. Ловлю себе на думці, що я жодного разу не шукала про нього інформацію на просторах інтернету.

-Таліно, ти що, навіть не шукала про нього інформацію!?

Нічого не розумію... зовсім.

-Тут було інше фото. З дружиною...- додаю зовсім не певне "мабуть".

-Чекай. Дай сюди. - Майже вириває з моїх рук свій ґаджет. - Зараз. Такі люди мають бути на... Або...

Вона не домовляє думи до кінця, тільки швидко перебирає пальцями.

Я ж поступово прозріваю – розумію, що довірила свою справу досвідченому агенту розшуку.

-Таліно. Про дружину ніде нічого не має. Не знаю. Таак... "Автосвіт"...

-Сашо, я... мабуть піду, гаразд?

Не чекаючи її відповіді тихо йду...

В мізках – набат.

В животі - стиснута, до нудоти, діафрагма.

-Талін! Так тут номерок його офісу є!?