40

ТАЛІНА

Густу темряву ночі вперто розвіюють ліхтарі на стовпах, освітлюючи дороги й тротуари... Дрібні, мереживні сніжинки норовлять долетіти до асфальту й мокрої землі, та варто їм торкнутися жаданої поверхні, як самі зникають, залишаючи по собі калюжі суму, в яких відбиваються ліхтарі та фасади будинків... 

Люди несвідомо ступають в калюжі, руйнуючи бачення природою світу таким, яким він вже є...

На мить чомусь стає шкода тих безбарвних картин, що абстракцією відбивалися на неорганічній матерії...

Йду не поспішаючи. Але замість того, щоб звернути до дверей супермаркету, звертаю на головну дорогу, а потім у вуличку до кав'ярні. Тієї самої, де кава пахла коньяком, а в повітрі витали флюїди бажань...

Стою навпроти вікна, поки мій мозок відновлює всі тодішні моменти до нюансів... До останньої хвилини нас. До останнього подиху після поцілунку...

Він – мов той кришталь тримав руками...                        Ніби пив мене губами...                                           Дихав мною... Був в мені...                                              Я почуваюся спустошено.                                        Його вуста... Його цілунок...                                         Це було наче уві сні...

Стоп, Таліно!.. Тебе явно не туди заносить.

Затримую дихання, але не втримую бажання зайти...

В повітрі витає дивний аромат Його присутності. 

Я мимовіль ніби зависаю на грані реальності.

-Кави? - Запитує бариста.

Відмираю. 

-Так... З коньяком... 

Він бере середню паперову ємкість.

-Хоча, ні!.. Перепрошую... чаю. Краще чаю. Зеленого. Чебрець і м'ята. З лимоном. 

Широко всміхається але міняє стакан на ще більший.

-Чудовий вибір. Вам з собою?

-М? А, ні. Я...  тут. За столиком.

Мабуть, його очима я зараз повна... розгубленість!

Бариста знову міняє тару, тепер вже на філіжанку...

-Ми через 40 хвилин зачиняємося.

-Так. Я знаю. - Розраховуюсь. - Дякую...

...До дому вже йду – поспішаючи. Масік, як не як, чекає...

(Три тижні по тому)

Ранок заповзає, крізь щілину штори, сонячним променем по стіні. Спостерігаю це диво ось вже кілька довгелецьких секунд. Ще хвилину, від сили, промінчик пеститиме бліду рівну поверхню, а потім торкнеться куточку картини і зникне за відкосом. 

Це диво – третій ранок підряд. Морфей не бажає тримати мене в своїх обіймах, відпускає задовго до сходу сонця. 

На душі легке роздратування, хоча з іншої сторони я рада,  що мій біологічний годинник спрацьовує раніше механічного. 

Тягнуся за смарт-годинником:

"26.01.2020

7:25

Вівторок"

Так не хочеться їхати на роботу... 

Стоп!

Знову беру до рук годинник. 

- Двадцять п'ять хвилин на восьмому. Вівторок... - Промовляю сама собі. Щось мене бентежить. Не можу зрозуміти чим є оце "щось"?

-У когось день народження!? - Заходжу в ґугл календар, де залишаю для себе потрібні замітки. 

Пусто.

-Мя-ау! - Хутряний торкається носиком мого вуха.

-Зачекай малий. Таке враження, що я щось пропустила...

Заходжу в календар-записника. 

Дідько!..

Мать твою ж... ні!

Та не може такого бути!..

Це ж... Це ж... не може бути правдою!

Я їх просто не відмітила!.. Але ж... востаннє вони були ще задовго до...

-Масік, зажди! Я маю дещо перевірити. 

Різко підіймаюся з ліжка і йду у ванну кімнату. Відчиняю дверці тумби - "вони" на місці. Ціла пачка. Запаковані. 

-Йоп... цього не може бути!.. - Роблю крок назад і плечима відчуваю холод кахлю. Поволі сповзаю просто на підлогу...

-Аптека. Так, мені потрібно до аптеки. - Підіймаю свій зад. 

За мить я у джинсах і светрі. Хапаю пуховик і шарф, ноги наспіх всуваю у хутряні уги. Знаю, там – сніг. 

Двері. Ліфт. Вперше придивилася до вм'ятини на дверях під'їзду - та нічого там страшного не має! Ну, так зовсім ледь-ледь вигнуті з середини. Ото вже біда в нашого люду – двері їм не такі! Зніміть нахрін, буде взагалі без них! 

На вулиці – кучугури чистого снігу! Обабіч тротуарів. Вночі нападав. Краса... Повітря – легені прочищає, свіже, морозне, терпке... Синички, на ялині навпроти, весело щебечуть своїх пісень, сидячи на годівничці... Небо — чисте синє!.. 

Ну, от як можна зиму не любити!? 

Хочеться дихати! Хочеться жити!.. На повну!!!

Аптека.

-Доброго ранку? - Запитує фармацевт. Жінка роками трохи старша за мене.

-Доброго ранку. - Намагаюся виглядати спокійною, зібраною. Та де там! Я ж фурія ранкова! - Тест на вагітність, будь-ласка. 

В мізках – суцільний хаос! Відчуття – змішані! Серце – в галоп! А ноги – ...здається зараз самі "степ" затанцюють...

Вона довго, надто довго, як на мене, щось шукає у ящику тумби, де подібних коробочок, що хламу у мене в косметичці. 

-Один є. Цей не з дешевих, зате покаже стовідсотково.