38

МАКСИМ

-Максиме Леонідовичу! 

Ліна? Якого...

-Максиме Леонідовичу! - Сестра з'являється в дверях автосалону феєрично. 

Біла коротенька соболина шубка, з-під якої червона спідниця сягає колін, ідеально підкреслює не лише її струнку фігуру, а і високий зріст. Короткі білі чобітки на високих каблуках видовжують ноги ще на пів метра до її майже 180см, до того ж, геть не забруднені. 

А отже, на таксі?

Вільно розсипане по плечах волосся. Та ідеальний денний макіяж. 

Денний макіяж... І Ліна... Це щось несумісне... 

-Я пропустив якусь урочисту подію? - Іронізую з ходу, підставляючи щоку під її цілунок.

-Ви, шановний, чому на телефонні дзвінки не відповідаєте? -А вона вправно ігнорує моє питання!

Бере під руку і веде мене до мого ж кабінету.

Мовчу поки, змушуючи мізки вправно шевелитися аби видати максимально правдиву брехню. 

Не казати ж правду: "не хочу ні з ким розмовляти"?

Але ж мав би й передбачити, Максе! 

Двері за моєю спиною тихо клацають. 

Замок... 

Йоп... Виніс мізків буде жорстким...

-Максе, ти взагалі при своєму розумі?.. - Шипить.

Вона обходить мене пів колом і зупиняється напроти. Я ж... знаю, що "йолоп".

 - Тобі ні тато, ні мама, не можуть додзвонитися! Вже понад тиждень!? Чого не відповідаєш на дзвінки не питатиму. Здогадатися не важко — щось особисте. Але вони тут до чого?!? 

Нервую. Проводжу рукою по потилиці.

- Максе, вони хвилюються за тебе! Постійно!..

Мля... Дайте кисню...

Сідаю на стілець відвідувача... Спираюся на лікті та зчіплюю пальці рук. І саме їх хрускіт привертає увагу Ліни.

-Ого!? ...Все так... хріново? - Склоняє голову до правого плеча й лупає своїми довгими віями. 

Лише зараз бачу, що її "віники" зникли. То от звідки "денний" макіяж...

-Хреново... сістер.

-Розповісиш? 

 А це вже справжнє співчуття... і воно обеззброює мене повністю.

Розповідаю. Все. З самого початку. Змовчую лише... про секс.

-Ти діжурив Її біля жк? Бразе, агов!? Це ти? Ти ж завжди на жінок дивився лише... як на... ляльок!? - Розмахує руками. ‐ Сам казав, що ми всі тільки про вигоду й думаємо!?

-Ліно... Казав. 

Вона обходить стіл, а я відводжу погляд, аби уникнути контакту в очі.

Сідає. Копіює мою позу.

Мовчимо не довго, сістер перша переводить подих.

Мля, зараз знову почнеться.

-Слухай, Макс... Я можу тобі допомогти, але ти маєш бути готовим до інших поворотів... скажімо так: життя.

-Нічим. Ліно. Нічим не варто допомагати. 

Дивується.

-Я вчора її бачив на зупинці. Вона не сама. Ну, тобто... А... Годі про це. 

-Вона не вільна. - Підбиває підсумок.

-Умгу. - Чорт, на душі... що коти на перелазі. 

Згадую, як вчора бачив Її на зупинці на окружній, тій самій, де зазвичай здійснюють пересадку аби добратися в село. Ледь не в обіймах якогось... горили! Хоч я й сам, в біса, не маленький зростом, але того, чомусь тільки цим йменням бажаю назвати... Бачив, з якою ніжністю він торкався її спини, коли обоє заходили в маршрутку.

-І це тобі заважає??? - Чую від сістер слова, які... ніби ляскають по плечі, з побажанням: "давай Макс! Вперед! До здійснення мрій!"

Вдихаю і одразу ж видихаю, бо такого не очікував почути.

Мотаю головою.

-Ні. Ліно, я не хлопчик. Я стомився щось комусь доказувати. Якщо десь там, над нами, Хтось вирішив що так потрібно... То хай воно вже так і буде.

-Рано ж ти здався!? Бразе... - Її погляд все так же шукає зустрічі з моїм, та я... 

Гнітить мене все це. Навіть тупий біль відчуваю в області серця, хочеться стукнути кулаком в груди, аби "двигунчик" змінив свій ритм... а заодно і темп.

Опускаю голову вниз. Як той страус свою ховає в пісок, от так і я зараз.

-Як скажеш. Воля твоя. Але батькам – подзвони.

Вона йде.

 Встаю аби провести. Не хочу, щоб нас бачили порізно...