36

-Одягайся! У тебе дві хвилини, якщо йдеш. 

Одягаюся, поки Саша чекає мене.

Виходимо зі школи і тут перше її питання, що дає під дих.

-Тобі вже донесли, що тебе твій шукав? 

-Що?

-Ага. - Відводить очі від мене до неба. - Зірки яскраві сьогодні. Завтра мороз буде.

-Коли? - Щось мені зовсім не до зірок і морозів.

-В день, коли Настя за тебе виходила. 

-Двадцять п'ятого грудня??? Коли, вдень чи ввечері?

-Цього не знаю. Але вона вже всім розтринділа про це.

-Прекрасно... - Ми все ще стоїмо під стінами офісного будинку. 

-Він що, знає твій графік?

-Та нні... напевне. Чекай, про кого мова!?

-Таліно, прокинься! Тебе шукав Андрій! - Очі подруги на очах звужуються і тепер не лише я, а й вона у якомусь дикому шоці. - Чи... їх у тебе декілька???

Мене ніби й попускає внутрішньо, але в той же час... напруга клешнями стискає шийні хребці. До болю в м'язах. 

Роблю рух головою і зупиняю зір на Олександрі. 

-Ви з ним посварилися?.. Таліно, якщо він сюди приходитиме щодня...

-То, можливо швидше знайде мені заміну. - Парирую їй в тон, не давши довершити фразу.

-Ну... дивись сама.

Ми одночасно рушаємо в сторону дороги.

-А другий хто? - Запитує вже на нашому роздоріжжі.

-Масік. 

Її очі – таки квадратні. 

-Я б не подумала... 

-А ти й не думай. Він, все одно, ніколи не буде моїм... Гарного вечора, Сашо. - Шморгаю носом. Щось повітря, якесь... з запахом чаду, чи що?

-Ага... Гарного. - Здивуванню її не має меж. Але за що я її люблю, так це за те, що не лізе мені в душу.

В маршрутці, як і завжди в цей час – штовханина.

 На кожній зупинці автобус зупиняється аби впустити або випустити людей. Стою, майже на одній нозі, тримаючись за поручень біля задніх дверей. Все довкола – злить. 

При цьому, в голові плутаються питання, що язик в п'яниці при розмові. 

 Вперше не шукаю відповідей серед здогадок – просто вголос хочеться послати думи до чорта! 

У скронях стугонить... 

Відчуваю, як сльози підходять до поверхні.  

Потрібно терміново щось з'їсти!

 Ні! Краще – випити!

Валеріани.

Рятує люк – його щойно хтось відкрив. Морозне повітря потоком влітає в салон і я видихаю.

-О, сусідка! 

Чую за плечем впевнене. Зиркаю назад себе – чоловік Оксани. 

-Вадиме, доброго вечора. - Посміхаюся сусіду. 

Високий чоловік просувається ближче до мене, й тепер його пуховик гарно треться об моє пальто.

-Стою і думаю – вона чи не вона? 

-Вона? - Намагаюся пожартувати.

Він киває, підкріплюючи фразою "вона".

До потрібної зупинки їдемо разом, розмовляючи про зовсім не зимову погоду...

-О, слухай, сусідко, що за йолоп до тебе приходив, коли тебе вдома не було?

-Що?!! - Витріщаю очі.

-Я не брехатиму. Не бачив сам. Та... ти двері нашого під'їзду бачила?

 Навіть вибоїна під колесом, над яким стою, не змусила мене хитнутися.

-Ну от. Оксана каже, що якийсь навіжений під твоїми дверима топтався, а потім ще й стусанів їм надавав. Так у тебе вони міцні, а в під'їзді... - Він виразно прицмокнув, очевидно щоб хріну не згадувати...

Боже! Сором заливає фарбою обличчя... А я - все ще, як вкопана, з прямим поглядом на обличчя Вадима.

Вадим розповідає, що того дня бачив мене на вулиці – я йшла в сторону зупинки ще до обіду, а сам він їхав... десь. Коротше кажучи... Життя моє мене вражає.

Ми з ним разом сходимо на зупинці.

-...Ти Оксану запитай. Вона тобі в деталях опише його пальто і черевики за три тисячі гривень... Вона в мене все бачить... - Зітхає...

-Умгу... - Вдивляюся в калюжі... бо більше нікуди.

-Та ти не соромся. Це життя... сусідко. Якийсь... послід намагаєшся викинути з нього, а воно все одно пхне тобі своєї... О, наша! 

 Він наспіх махає рукою. Мікроавтобус зупиняється.

-Гайда,  перша залазь. Я підштовхну собою! - Всміхається. Жартівник одначе...

Пересідаємо на інше маршрутне таксі, і їдемо далі до дому. 

Решту дороги вдаю, що я "вухо", а в думках... уже дзвоню Андрію...