34

Мокрий сніг заліпив лобове скло в одну мить. Та, вже знаю, на швидкість це не вплине.

Вмикаю двірники і тисну на газ. 

Біля воріт юрбиться народ. Пригальмовую, в надії побачити Її, та... зась! Таліни – немає.

Вирулюю на трасу, не шкодуючи злості.

Дорога чиста від автівок і я тисну педаль в підлогу.

Вперше мізки плавляться від одного лише "чому?"

Згадую її сльози. Постає питання "чого?".

Чого плакала? Чи, причина, все таки, в чомусь іншому? Чи... в комусь іншому..? Чи в мені!?

Мля... Ненавиджу незрозумілість! Якийсь дитячий садочок, їй богу!!! 

Світлофори вже не працюють, тож це пришвидшує моє прибуття.

Біля її жк зупиняюся рівно за 20хвилин. Виходжу з автівки і йду до прохідної. 

Ніде нікого. 

Не дивно – на годиннику майже 01:40.

Як тільки підходжу до шлагбауму, аби припідняти його щоб пройти, чую голос зі сторони охоронної споруди.

-Шановний, а ви куди?

Повертаю до нього.

-Пропустіть, будь-ласка. Ключі вдома забув.

-А я вас не знаю. І ніколи раніше тут не бачив.

Кривлюсь. Але не здаюся.

-Ну, я вас теж не знаю, вперше бачу, але ж це не заважає вам працювати в охороні ЖК. Правда ж?

-Воно то так, але... Номер квартири і під'їзду скажете?

Мля... Як же це... не вчасно!

-Зелена, 8. - Мовлю перше, що спадає на думку.

При світлі тусклого ліхтаря, його обличчя дивно витягується. У виразі його вловлюю не менш дивне вдоволення. І чую зовсім не те, що хотів би.

-Так вам, шановний, не в цей жк. - Посміхається. - Вам туди. - Вказує на протилежну сторону дороги, де височіє зовсім інший будинок. - Йдіть з богом, я вас прошу. Майже друга ночі, а ви як найнялися...

-Не пропустите, отже?

-Ум-м. Вже одного інтелігента сьогодні впустив, то він дверям під'їзду копняків надавав, а сам втік. А мені відповідати тепер перед жителями. Йдіть, по доброму...

Видихаю, але йду. По доброму...

Сідаю в автомобіль. Чекаю. Хрін знає чого. 

Максиме ти... бовдур! От по простому - бовдур з бовдурів! Друга ночі! Чого ти чекаєш? Вона вже дома!..  Мабуть.

 Таліна доросла дівчина. Не впевнений, та... надіюсь раду зможе дати своїм емоціям, якщо вже вирішила поїхати з ресторану сама.

Та попри самовмовляння...  

Там, в грудях, де мало б битися серце, чомусь щемить. Фізичного болю не має, але морально... Надто важко.

І все ж...

Попри емоційний стан, я ніби виринаю зі щойно пережитого. Емоції поступово поступаються місцем здоровому розсудку...

Тисну "start-engine". Торкаю педаль газу. Досить... вдавати з себе святого. У всякому разі сьогодні, Максе, ти її все одно не побачиш. 

ТАЛІНА

До жк підїжджаємо зі сторони лісу. Водій зупиняє автівку на самому краю дороги – під деревом, так, що я й дверцята не в змозі відчинити.

-Може дасиш номер? Познайомимося ближче? Я...

-Ні. - Присікаю рішуче, навперебій його мові. Ховаю очі. - Не знайомлюсь. Більше. Відчиняй... те.

Авто котиться кілька метрів вперед і зупиняється. Я виходжу, кинувши на сидіння оплату за проїзд. З надлишком.

Йду до дому, дивлячись лише собі під ноги. Біля під'їзду зупиняюся, дістаю ключі і... 

Господи, Таліно! Ти нічого поганого не зробила! Це лише... лише...

Ти просто закохалася, як і тоді, ще в школі, не в того. Він просто проїжджав повз.

 ...Але ж стільки разів!.. 

І Він просто виявився сьогодні поруч. В залі. Зі своїми підлеглими.

...Але ти це сприйняла по своєму! Повірила у щось нереальне, містичне... у якусь придуману поетами-письменниками долю! 

-Я скористалася чужим чоловіком... - Шепочу собі під ніс. - Показала себе всім... істиною повією... Господи... як же ж соромно. 

Підіймаю обличчя до неба – під сніг.

Хай падає... Залітає за шиворіт... Обпікає шкіру... Колить... Холодить...

Хочеться плакати. 

Сідаю на лавку поруч з під'їздом. Та сліз нема. Лише якесь... спустошення..? Відсутність жаги до життя...

...Та годі жаліти себе, Таліно! Що занадто, то не здраво! Життя триває! А Він... Він ніколи не стане твоїм. Він – вже має своє життя...

Холоду не відчуваю.

В якийсь момент розумію, що мені так добре. Відчуття дивне – ніби спокій вповиває душу. Але, в середині – болить. Тисне там, де б'ється серце... Вповиває смутком шию й плечі... змушуючи мене хапати і вдихати ніч...  Без Нього...

Лише надихавшись повітрям ступаю в темний коридор під'їзду. Ліфт. Кнопка 6. Двері моєї квартири.

Заходжу у свою фортецю. 

Під ногами треться Масік. Мурчить. 

Беру його на руки, тільки-но знявши сумку з плеча.

-Хей, малий! Ти мене таки зустрічаєш? 

Та він - одвічний партизан: мовчить. Навіть мурчати перестав.

Відпускаю.

 Роздягаюся сама. 

Вперше не йду до ванної кімнати, а плентаю в спальню. Лягаю в ліжко. Гола. Втомлена. І з ароматом Його тіла на своїй шкірі, який... забиває памороки й досі... 

Хочу спати.

-Мяу!

-Йди до мене малий.  - Згрібаю до себе малий пухнастий клубочок і вкриваю нас з головою.

 Зариваюсь носом у котяче хутро.  Бо так – легше...