33

МАКСИМ

Залишаю Її саму. 

В залі погляди колег просто таки розтинають мене. Очі кожного, що шпага, ота, що у батька в кабінеті на стіні висить.

Похрін. Тут, правила гри диктую я.

Майже одразу мене зустрічає Тарас. 

-Шеф, там... 

Він замовкає. Спостерігаю, як він нетерпляче розминає руки стискаючи та розтискаючи кулаки.

-Що там? 

-Марина. - Чую його винувате зітхання.

-Умгу... - Зітхаю, борючись з бажанням озвучити вердикт цьому... йолопу.

 Я ще не готовий сприймати жодну інформацію. Навіть про Марину... Особливо про неї. Думки мої лише про вчительку-співачку, та... те, що між нами сталося, ті кілька хвилин тому...

Якось... так все набридло. От тільки зараз це чітко усвідомлюю. Має рацію сістер – продам нахрін всі салони, залишу собі кілька мийок. На спокійне життя вистачить!

-Шеф? - Чую Тарасові вмовляння збоку.

Видихаю.

-Веди.

Третій зал. Веранда. На сходах вкритих ожеледицею сидять... що двоє голубків – Громило і Марина...  в одній тільки сукні. Обійнявши одне одного за плече, співають. Вкраїнських народних...

-...Помири мееене з милеенькииим... а я тобі заплачуууу... 

-Ой подружко, хик!.. дорога*йяааа... - Громило. Видихає. І продовжує. - Йяа... не буду вас мириииить... Бо як глянуууу йяа на тебееее... ой!.. Мене ссерденько болииииить...

Безкоштовний театр, їй богу!

Дивлюся на їх спини і просто таки... зла на все це не вистачає.

Мля... Як же мене це дістало!.. От лишив би її тут, нахрін! Та не можу. Завдячую сьогоднішньою зустріччю з Таліною.

Підходжу. Сідаю поруч. Вона, побачивши мене, хилить голову на моє плече, не перестаючи співати.

Мабуть з хвилину слухаю їх... пісень. Але на довше терпіння мого не вистачає. Даю вказівку Тарасу підігнати автівку.

-Максюша... - Шепіт біля самого вуха.

Спрямовую погляд на неї. Марина кривить губи. В цілунку.

 - А поїдемо до мене, га?

Умгу. Просто зараз. Та в голос мовлю інше:

-До машини, Марино. До машини.

-Максюшкааа... Я так тебе... гк... люблю...

І це на фоні...

-Ммма, ру, ся... ррраз, два, три, ка... гк... лина чорррнявая... 

На щастя чекати довго не доводиться – з-за повороту виїжджає автівка Данила. Ну, хоч цей при розумі залишився.

Беру її попід руки й веду до автомобіля. 

-Максюш... Макс! - Ноги плете, що стрічками волочить, зате мова залишається чіткою. Навіть маю підозру що грає. Але вперто веду до авто.

-Максюш, ми могли б бути такою парою...

Умгу. Запізнилася. Рочків на 10. 

-От нащо тобі та... співоча пташка? Канарейка... мать її...

-Нагинай шию. - Всадити в салон і дійсно нереально. Та й не дивно - зростом, що я, 180см точно є.

Марина впирається і мені нічого іншого не залишається як... нагнути її в ту саму позу. 

Мля... Не думав що до цього дійде. Якого дідька лисого,  на мою голову все це.!? 

Пручається, але лізе. Закриваю двері слідом і наказую Данилу аби закрив авто з середини. Тарас сідає поруч з нею. 

Хм... Парочка, твою ж...

Що вона там, і кого, посилає, мене не хвилює. Я йду до веранди, де вже стоять Софія з Сергієм. Перед ними навіть соромно стає, їй богу!..

-Шеф. Може, по домівках? - Сергій киває в сторону Києва.

-Так. - Зупиняюся поруч, спостерігаючи, як автомобіль Данила ховається за поворот.

Холод. Пробирає до кісток. Як вона в одній тоненькій коротенькій одежині тут сиділа?.. На мокрій холодній кам'яній підлозі?.. 

-Та не хвилюйтесь ви так. - Рука Софії ледь торкає моє плече, та тіло реагує навіть на цей, ледь вловимий, дотик – в уяві знову бачу обличчя Таліни... віддане пристрасті. 

- З нею Тарас. Там все буде... як лікар прописав. - Вловлюю насмішку Сергія. - Зігріє.

-Умгу. - Повертаю до Неї, бо в цю мить все стає байдужим. Навіть ці двоє.

За столом людей поменшало – половини вже і слід простиг,  бачу по кількості пальт в гардеробній. Розумію, що якось не правильно все пішло, але... правки вже не буде.

Під дверима VIP-зала топчусь, як пацан під вікном своєї Музи. І якого!?.

Стукаю. Вламуватись остерігаюсь.

-Зачекайте хвилину! Будь-ласка! - Чую Її голос. Усміхаюся своїй Музі. На душі тепліє, як весною під першим сонцем. Хм... 

Даю їй час. Не бажаю поспіхом починати це чудернацьке життя, де закоханість займає перше місце з усіх надважливих.

Йду до автомобіля по пальто. 

Вмикаю обігрівач, і просто сиджу якісь довгі хвилини, спостерігаючи у бічному дзеркалі, як народ втрамбовується у замовлені ними автівки... 

Схаменувся, коли Соня з Сергієм завмерли біля його авто поруч з моєю "audi" – дивляться в сторону закладу, про щось перемовляючись.

Зиркаю у дзеркало заднього виду, а потім опускаю вікнину. 

-Щось сталося?

Софія довго сканує мене поглядом, але мовчить. 

-Все гаразд, Максиме Леонідовичу. - Вперше за роки чую від Сергія таке звернення – на ім'я ще й по батькові. А потім кидає недбало Софії, - Соню, сідай в авто!

Напруга вмить сковує тіло – щось таки сталося.

Вони їдуть, а я... що вжалений, кидаюся до закладу. 

Здається, що моя неспішність зіграла зі мною в злий жарт, бо Таліни ніде не має! 

Су..! Якого чорта я сплю!? Якої нечисті творить Вона!?? Що, в біса, такого сталося за ці... кілька хвилин???

Влітаю, знову, до VIP-залу – нишпору очима по кутках, наче вона може в котромусь із них сидіти, але...

-Ви щось хотіли? - Її напарник зиркає на мене обережним поглядом. І я тільки зараз розумію, що він скручує шнурки свого апарату. Музики не має. Вечір давно скінчився.

Я ніби прозріваю... Це ж, скільки часу я сидів у авто?..

-Де Таліна? - Губи, ніби самі по собі живуть, ставлячи питання цьому... ведучому.