32

ТАЛІНА 

Він виходе, а я...  

За почуттям шалено-дикого щастя втрачаю відлік часу... Сиджу так... – вічність. Аж поки двері не відчиняються і офіціантка не приносить, замовлену мною, каву. 

Я – в повному сум'ятті, бо... повітря просочене запахом наших тіл ще й досі. 

 Відвертаюсь, аби вона не побачила мій, впевнена шикарний, вигляд обличчя. Мимоволі проводжу рукою по зачісці, позбавляючи волосся кучми на голові. Спітнілими долонями витираю лице. Видихаю...

Вона не йде. Відсутність кроків говорить про її присутність. Поволі повертаюся, не підіймаючись зі стільця. 

-Я... можу принести нитку з голкою, якщо потрібно. – Чую... співчутливий голос? Це що, справді співчуття!??

Здіймаю погляд на неї і лише потім до мене доходить сенс її слів, бо зір її спрямований на мою ногу, куди вже дивлюсь і я. 

Розріз. Глибоченний.

Мимоволі всміхаюся події створення його.

 Господи, я в 20років такою не була, а зараз..? Буревій аж дах зносе???

-Дякую... Я перевдягнуся. - Моя ввічливість робить диво — вона йде, залишаючи по собі відчуття сорому.

Закриваюся на ключ і знімаю з себе сукню. Потрібно буде занести в ательє щоб прошили.

Лише зараз звертаю увагу на відсутність гаміру там, в залі. Музику ледь чути. Отже, вечір доходить кінця... Андрій, можливо вже апаратуру складає. А може ще проводе весільні обряди. Там до 1:00 замовлення.

Стук в двері приводить в заціпеніння. Але відмираю одразу ж.

-Зачекайте хвилину! Будь-ласка!

Відповіді не чую, тому швидко продовжую натягати штани. Светр. Витираю обличчя вологими серветками, знімаю всі "цяцьки" – з шиї, зап'ястя, вух... 

Досить цих естетичних виділянь, досконалості...  Довершеність зовнішності не завжди приносить тобі бажане, Таліно. Краще працюй над нею внутрішньо...

-Таліно!? - Голос Андрія звучить неочікувано – навіть здригаюся.

-Секунду! - Ледь не зриваю з себе останню цяцку! –Сережка заплуталася у волоссі так сильно, що розплутати її було неможливо,  якби не діжурні манікюрні ножиці в сумці!..  Кілька волосин довелося таки відтяти.

Відчиняю розмахом. 

Ну, чого сором не йде з очей? Обличчя палає вогнем, зір не можу втримати на місці, руки – як у дрібної злодюжки, шукають сховку за спиною...

Під його проникливим поглядом готова крізь землю провалитися... 

Набираю, й надовго затримую, повітря, кусаючи губи.

Почуття провини не відпускає й на мить. В середині – що стягнута пружина!..

Зрештою... ховаю руки в задні кишені штанів та повільно видихаю. Виходить надто шумно.

-Та чого ти? - Він оцінюючим поглядом пройшовся по мені зверху вниз. Мої ступні все ще голі, — на м'якому покритті підлоги мені навіть комфортно так. 

– Таліно, все добре, розслабся... Находилася? - Питає так, ніби сам не раз ходив на каблуках. 

-Умгу. - Чомусь стає природньо тепло, якось просто, легко, у його компанії. Він – як брат, вміє вчасно почути, щиро підтримати... А ще зробити вираз, що нічого такого не сталося... 

Заздрю його дружині.

-Збирайся потихеньку. Там, - киває в сторону "весільного" залу, ‐ уже все провів. Зараз збираю апаратуру після корпоративу, поки весільні розходяться...

Він неспішно скручує шнурки від мікрофонів на руку й складає їх у карман глибокої апаратурної сумки, в яку щойно поклав і кейс.

-Думаю, за пів годинки вже поїдемо. 

Дідько ж! – 5 хвилин давно минули!

Обережно наважуюсь запитати те, що тривожить душу.

-А... корпоративні?

-Вони вже роз'їхалися. Там лише кілька їх, по машинах мостяться... - Мовив байдуже.  А потім додає – Але... ти... ммолодець. 

Знову цей його гострий оцінюючий погляд, у якому криється зовсім не похвала — не сліпа ж бо! В очах Андрія... щось схоже на презирство.

-У чому? - Осмілююсь запитати.

-Ну, як, у чому?.. - Відповідь його звучить вдумливо, ніби підбирає потрібні слова, з ледь вловимою насмішкою. І моє дихання поступово змінює напрямок – не в легені, а всього лише в трахеї. 

- ...Звабити самого Кримського це... - Андрій краєм ока спостерігає мою реакцію — бачу це. 

Відчуваю в собі зміни — щось таке, чого варто боятися навіть мені... 

- Ні, ти не подумай, я нічого такого не натякаю. - Виправдовується.

Відчуття неспокою проходиться всім моїм тілом... 

- Та правильно, Таліно. Багатий... Має власний бізнес, не хилий... Салони все таки не маленькі грошики приносять, еге ж? Хм... - Всміхається. Нервує. - Просто він... начебто... ммм, не вільний чувак? Ну, наскільки я знаю.

Зрив. Я – близька до зриву. Переводжу подих. Повільно. Та не допомагає.

Фокусую зір на колезі.

-Звідки такі знання? - Намагаюся вкласти у питання максимум байдужості. Та виходить лише різка напруга в голосі. Роздратування, гнів! – бо досі я не думала, що Максим і є той самий Максим Кримський, замовник цього корпоративу.

Андрій вільно дістає телефон з кишені штанів і починає щось клацати по сенсору. Складається враження, що він уникає відповіді, вмикає режим самозбереження. А потім...

-Ось. - Простягає мені свій ґаджет. - Вікі-педія... 

Завмираю. Звуку - нуль. Саме повітря ніби застигло разом зі мною, бо... з екрана Андрієвого смартфона на мене дивиться Макс з тією самою красунею – жінкою, з якою я бачила його ще тоді, місяць тому, на Хрещатику. Він демонстративно обіймає її за плечі стоячи позаду неї, всміхаючись камері фотографу. 

В змозі прочитати лише "Кримський Максим Леонідович. Народився 1983 р.н 1лютого", поки вуха вловлюють Андрієве: "якщо вірити написаному – дружина."

Очі застеляє пелена сліз, далі нічого не бачу – літери пливуть в очах... 

Ні. Я не хотіла. Це підло з мого боку! Це... це підступно, жорстоко... Свавільно це Таліно! 

Гамуз слів, впереміш з емоційним станом, заважає холодно мислити, від чого в голові, що в церковному дзвоні під час вітряної бурі – дзвінкий гул і гуп пульсу у скронях.