31.2

Зціплюю зуби й навіть уявити боюсь, що вона потім про мене думатиме...

Розслабляюсь. Повністю... 

Відчуваю, як спина повзе по стіні вниз, а сльоза стікає обличчям до підборіддя... Камінь шкребе тіло. Тільки тепер я розумію, що весь цей час майже не дихала. 

Набираю повітря ротом – як воду черпають ковшем, а рук підняти, аби змахнути непрохану рідину, не можу. 

Притуляюся чолом до її чола. Видаю останній запас кисню. Виходить стогін... Заплющую очі у намаганнях розслабитися хоча б зараз. 

Тисну головою стіну, бо так значно легше.

Мій мозок – ніби спаралізувало...

Я все ще відчуваю його в собі і моє бажання наростає з новою силою, та я вже не піддаюся цьому.

Вона все ще на мені і її хватка... хм... смішно й мовити... та я попав.

Не бажаю відпускати її від себе. Навіть з обійм. Навіть на мить. От так би й жив...

-Таліно... - Замовкаю, бо не знаю, що сказати. Бачу її сльози, які розбиваються об рукав моєї сорочки, й це приводить мене в нерозуміння. Та більше – у збентеження. Бо цього ніяк не очікував.

Чую його. А подивитися у вічі – бракує сміливості... Все що й можу – до болю закусити губи і мотати головою... Ледь-ледь.

-Таліно, подивися на мене! 

Його голос лагідний, проникний, та я лише ковтаю власні плачі. До істерики – хочу кричати...

Не розумію, що зі мною...

-Таліно, я прошу тебе... залишайся собою. Нічого поганого не сталося, чуєш? Ти для мене... - Запинаюся, бо оті три слова надто банальні для цього моменту. - Ти значиш для мене набагато більше ніж можеш собі уявити.

Його слова... трохи заспокоюють.

Дідько нечистий, я ж все ще на ньому! Боги милі! Дійсно, що повія!..

-Вибач, якщо, можливо, зробив тобі боляче. -  Допомагаю їй стати на підлогу, все ще не відпускаючи з обійм. Не можу. Не хочу!

Слова... відсутні. Тільки серце все ще лупить і щемить... 

Ховаю обличчя у нього на грудях. Не хочу аби йшов...

Її стан мене гнітить. Хвилює до мозку кісток, мля...

Обіймаю. Знаю, що залишати саму – не варто. 

Сльози... бляць! ... Рікою...

Мене просто криє! І я нічого не можу з цим вдіяти. 

Схлипує. 

-Таліно... - За дверима хтось браво сперечається й це підганяє мене надягти штани. - Таліно, прошу тебе, дочекайся мене. Гаразд? 

Киває, погоджуючись. А мені більше й нічого не треба. Радію, як дитя.

-Чекай на мене тут. Я повернуся за п'ять хвилин і ми разом поїдемо звідси. 

Допомагаю їй сісти на стілець, оглядаючи сукню. Здається тканина її десь дала тріщину під час...  Розріз став вищий - дійшов до... основи стегна.

Безголові, сказала б моя колишня теща. Та уже не мені.

Нахиляюся, аби поглянути у її, дійсно безсоромні, жадані мені очі. Прибираю з її обличчя руки і сам витираю з ланіт солоні доріжки. Чорнила потекли, як і тоді, місяць тому, коли востаннє бачив її. Всміхаюся, в бажанні підбадьорити, бо сказати більше – не знаю що. Та щастю, бачити її з собою поруч, не має меж...