31.1

МАКСИМ

Її відчайдушність збиває мене з пантелику. Я – як вкопаний! Експонат! Що частина інтер'єру, їй богу!

Прокидаюся, від Софіїного "Шефе!", але прямую не до хлопців, а до Неї.

Стримуюся, щоб не підхопити на руки, аби забрати від гріха подалі. В голові одне: якого біса я досі "спав"!?

Вона ж – трясеться. Здригається всім тілом і коли беру її за плечі та повертаю до виходу. Але вчасно кумекаю та спрямовую до VIP-залів.

Кивком своїм хлопцям даю вказівку розібратися з усім цим гамузом, не зупиняючись й на мить.

За мною спостерігають, але мені байдуже. Пох.., якщо чесно.

Таліна мовчки рухається вперед, лише один раз спіткнувшись, не перечить навіть тоді, коли закриваю двері на ключ зсередини. Видихаю. 

Руки в самого трясуться, наче це я щойно розбій вчинив.

Намагаюсь зібратися з думками. Відновлюю дихання, хоча серце настільки калатає – наче має зупинитися. Десь над трахеєю. Або розірватися.

Все ж, повертаюся до неї очима. Підходжу. Спираюсь кулаками в стіл по обидві сторони її. Нависаю, бо вона вона різко зменшується в зрості. 

Дивлюся в її... чомусь хочеться сказати саме "безсоромні" очі, де бачу один лиш переляк. Хм... Не дивно... Я й сам спершу очманів, побачивши її там – на подіумі, чи сцені... в компанії... "як би виразитись м'якше"! А потім і злякався, усвідомивши всю картину того... видовища.

Таліна знову зменшується і я опускаю очі.

Вона – босонога. Її туфлі під моїми ногами. Зовсім голі пальці ховає під власні ступні.

Твою ж... Краще б вона цього не робила, бо моя здатність створювати деталізовані образи, дуже гарно розвинена... 

Намагаюся відволіктися на гамір за дверима, а точніше голос ведучого, підсилений технічно. Отже, там, в залі, все гаразд. Справилися й без неї.

Все ж... не можу відірвати зір від оголеної стрункої ніжки, що визирає з розрізу сукні, уявляючи її на своїй спині... 

Мля... згинь мара!..

Прокліпуюсь... повільно никаючи поглядом по спокусливій фігурі, аж поки мій погляд не зупиняється на тих самих вустах. Рожевих... як ніжні пелюстки троянд...

Твою ж!..

Я в невимовному шоці бо... 

Вона сама прилинула до моїх губ – ідіоматичний вислів, та інакше не скажу. 

Я – відповідаю. Проникаю в її спраглий рот язиком, підбурюючи массу відчуттів в нас обох...

ТАЛІНА

Відчуваю - щоки, що світанок у морозний зимовий ранок. 

Дозволяю себе вести.

В якусь мить розумію, що знову падаю. І Він тут ні до чого – зламаний каблук. Намагаюся перебирати ногами в темп його, прямую туди, куди спрямовує. Двері до кімнати привідчинені і ми заходимо. В спину долітає останнє "Куди ти її повів, бля..." – фанат рипить. 

Господи! Невже це все через мене!?

Сльози похапцем стираю тильною стороною долоні, поки прямую до столу, що біля дзеркала, при цьому намагаюся не налягати на праву ногу. Повертаюся до власного відображення спиною, спираючись при цьому на стіл руками.

В голові вихрем здійнялися думки з виправданнями. Хоча, чого б? Ляк змішався з соромом ще там у залі, коли побачила Його, і тепер заважає вільно працювати дихальній системі – легені навідріз не приймають того гелію, що згустився навколо.

Очі, що у шкідливої миші – бігають по кутках комори...

Ну, а серце... А, що серце? Серце – що у спійманої птахи, яка сама й залетіла в сільце...

Максим замикає двері. Клацання ключа, що по живому, дряпає полохливу душу.

Боги милі... я ж навіть і не думала Його тут побачити!...

Бачу, як він нечітко повертається до мене. Йде з німим питанням в очах. Розмірено. Як хижак, який загнав у пастку свою здобич...

Але,  дідько! Мене не це лякає! Я тремчу під його поглядом, але не від страху до нього. Мій жах – від щойно пережитого в залі!..

Опускаю очі, повільно видихаю, заспокоюючись. А він підходить надто близько. Нависає. Мовчки стежить за моїм поглядом...

Підіймаю очі. Зупиняю зір на його чолі, і все одно не втримую на місці – блукаю в дні його зіниць.

 Стіл врізається в стегна і я чітко відчуваю, як каблук розтягує підошву взуття. Скидаю туфлі. Акуратно. Теж мовчки.

Макс опускає погляд, зводить на переніссі брови. А я – знічуюся ще більше, ховаючи від нього свої голі пальці... 

Безсоромниця, Таліно ж ти Сергіївно!..

Боги милі, як же я хотіла його побачити! І от зараз, в цю хвилину, навіть не знаю що сказати... Пробач? Хм... за що? За те, що я ненавмисне опинилася центром всесвіту одного п'яниці? 

Як так сталося!? Що взагалі сьогодні відбувалося?! Доля вирішила потанцювати поряд??? Чи біс погратися серцями??!

Нічого не розумію, окрім як вдячність за те, що Він виявився поруч.

Та попри всі емоції й чуття, я відчуваю шалений потяг до Нього. А особливо, бачачи, як він намагається скинути оману з очей. 

Я не екстрасенс, не телепат, але й не сліпа...

В одну мить його видих торкається моєї шкіри і... 

Я відчуваю збудження. Стрімке. Майже раптове.

Твою ж мать... – я хочу його! Поки там хтось все ще намагається вгамувати здурівшого фаната, я мрію про чоловіка котрий рятує мій зад. Чоловіка, котрий дивиться на мене, як і я на нього – жадібно, жагуче, з не менш безсоромними уявними картинками перед очима...

Хм... швидко ж мій страх перевтілився в бажання, та я чітко усвідомлюю що саме хочу...

Хочу його відчувати, жадаю щоб саме Він торкався мене, обіймав, цілував!.. Ніхто інший! Лише Він!.. І хай я буду безсоромницею тричі, і хай мої дії полишені пристойності, та я подумки лину до його вуст... а слідом і по справжньому.