30

-Таліно, я там накидав уже музички в плейлист. Маєш десять хвилин на себе. 

Андрій, як завжди попіклувався. Всміхаюся цьому заядливому музиканту. 

Він виходить, а я закриваюся на ключ. Перевдягаюсь. Чую гамір за дверима - жіночі й чоловічі голоси не стримуються в гучних жартах. Та це лише секунди, бо майже одразу звучить музика. Рухливий темп навіть мене змушує рухатися в частоті чергування долей. Безумовно - це те, чого мені не вистачало протягом останнього року життя: енергії, запалу. Такого собі музичного драйву. Я це так називаю.

 Моє тіло саме приходить в рух і я повністю піддаюся цьому. 

Вміє він здивувати підбором музичних тем...

Суну руки в сукню, за секунду нитки бретель м'яко повисають на моїх плечах, а сама тканина приємно огортає живіт і бедра. Пританцьовуючи, чіпляю сережки-висюльки, мимохіть милуючись своїм відображенням у дзеркалі. Виставляю ногу на стіл і майже інтимними рухами натягую безрозмірні колготки. Йо..!

Вони рвуться. На очах прокладається доріжка дрібних дірок просто на коліні.

Прекрасно! Перший прокол, Таліно! Бо інших таких у тебе нема!

Ну і хрін! В ресторані тепло, обійдуся без них!

Знімаю і суну їх назад у сумку. 

Підспівую невідомому мені треку. Підфарбовую брови та повіки. Одягаю на шию тендітну підвіску-біжутерію. Як на мене - ніщо під цю сукню так не пасує, як ця краплина з цирконію. 

Волосся укладаю "утюжком". 15хв всього лише, а на мене з дзеркала лупає очима сама королева. 

Короля б... їй... 

Зганяю мару з очей, бо не на часі.

Вдихаю.

Взуваю золотаві туфлі на височенних каблуках. 

Так! Я собі подобаюся!

Роблю кілька кроків назад, аби простежити в дзеркалі власну ходу – чи не надто кидається в очі те, що я без колготок, бо розріз, як не як, по нозі аж до середини стегна. 

Все супер! Ну, могло б бути й трішечки краще, якби ніжка в тілесному чулку виблискувала. Та, вже як є!

Помада. Суха. Кольору ніжної троянди... Залишок її – серветці.

Розправляю плечі.

Посміхаюся так, наче мене одну й чекають. 

-Таліно? - Чую зовні. 

Відчиняю.

-Ого! - Окидає поглядом мене. - Там молоді вже на під'їзді. Давай, мабуть, одразу до мене, га?

-А..? 

-Там, - киває в протилежну сторону головою, - все готово. Я інструментовки накидав. 

Виходжу за Андрієм слідом, заледве перебираючи ногами - все таки варто було ці лубутени залишити біля апаратури в залі, а перейти в легких, зручних для ходьби, балетках.

Тепер ходьба моя.... навіть не знаю з чим порівняти. Ну, головна задача вечора – не впасти під час виступу...

Поки долаю три метра шляху від дверей до дверей, дрібними кроками, – що японка в сабо, чесне слово! – поглядом чіпляюся за мужні чоловічі плечі, чітко обрамлені тканиною білої сорочки. Чоловік із компанії салонників сидить спиною до мене, через що обличчя його не видно, але... видовище чомусь мене... хвилює.

Та розслабся, Таліно! Його, тут, не має!

Загалом все починається на найвищому рівні: зустріч молодят, привітання їх та їх рідних, проводи за стіл, перші конкурси... Паралельно привітання салонщиків та частковий контроль музичного супроводу – це, зараз, на Андрієві. 

-Ти ж у нас родзинка вечора... Маєш бути поки невидимкою. Після першого танцю будеш бігати. - Так казав мені колега.

Всміхаюся. Це забаганка нареченої – маю бути сюрпризом для всіх запрошених.

Перший танець. Моя поява на уявній сцені феєрична. Поки Андрій оголошує перший танець, неспішно крокую на середину залу з усмішкою Її Величності, підкріпленою гоноровістю.

Оплески звучать — що Тіні Кароль. Навіть жар в обличчі відчула.

Замовлена пісня для першого танцю молодих звучить... сама собі дивую – шикарно. Зв'язки з легкістю пропускають потоки повітря з середини мене, вібрують перетворюючи його на звук, який вільно здіймається у м'яке піднебіння, з легкістю піддається керуванню затримуючись там... а мікрофон, який мені всунув в руку Андрій, робить штучне диво, підсилюючи моє звучання в рази. 

Я насолоджуюсь звуком з колонок...

Три пісні підряд, виконані мною, роблять мій настрій. Далі - дискотека. 

Гості – прості, веселі. Зовсім не вибагливі до пісень, до музики. Танцюють під все підряд, веселяться. Їх настрій передається і мені.

Залишаюся ще на кілька хвилин біля Андрія... 

Приділяти увагу власним чуттям не має часу, але вони самі штрикають мою душу. Смуток таки присутній, хоч і значно поступився місцем радощам та вдоволенню. Здається ці почуття зі мною були завжди, а здається, що й ні – лише сьогодні. Дивно якось... Хвилююся...

Хоча... Можливо це моя заздрість? Їм, молодим?

Так, я мрію бути у її сукні. І щоб мені от так співали, скажімо, "Will always love you"...

Переводжу подих, знову відганяючи скнару-жаль до себе і...

Залишаю Андрія не на довго, відвідуючи другй зал. Поповнивши треками плейлист, ставлю одну пісню на замовлення одного із "салонщиків", без оголошень. Відвідую всі кімнати, потрібні мені, і повертаюся до "весільних", де мене вже чекає колега.

Кілька замовлених українських пісень виконую із превеликим задоволенням, а потім Андрій проводе конкурс, а там і застілля.

 Перші 2години минули на одному подиху. Релаксую. Підставляю фоном трек "Bu gice", що залишає рухливість вечору, і залишаюся поруч з колегою. 

Більше не піддаюся почуттям, хіба що при виконанні пісень...

Черговий мій виступ уквітчується першою проблемою – до мене починає чіплятися гість молодих. Здається дядько нареченої. Чоловік не маленьких розмірів: точно під 2метра зростом та в ширину не менше того ж.  І віком далеко за 40. Громило, одним словом.

От тепер – Господи поможи! Бо схоже, що інших, це навіть забавляє.

-Я не танцюю. - Твердо повідомляю йому при його спробі захопити мої руки в полон. Таким як він аби тільки привід, тож вперто стою на своєму "ні".