29

-Доброго дня, шефе! 

 Повертаю голову в сторону, де щойно запаркувалася автівка колеги. Марина з Анастасією Дмитрівною і Світланою прямують до мене. Я ж, 5хвилин, як стою біля автомобіля, в очікуванні своїх. 

Та кому я брешу!? Вже з десяток дзвінків зробив на номер школи, де один і той же голос диктує "абонент тимчасово не може прийняти ваш дзвінок...".

Дратує.

-Доброго.

-Як вам заклад? - Настрій в усіх трьох піднесений.

-Я так розумію, на Марсі вам відмовили. - Невдоволено ховаю ґаджет в кишеню штанів, не зводячи погляду з Марини.

-Так. - Іронізує. - Довелося на Венеру дзвонити. 

-Але лише Юпітер не відмовив! - Сергій. Щойно вийшов з дверей закладу. Вдоволення на його обличчі - аж іскрить.

-Умгу. - Тільки й можу видати. 

Настрій... на нулю, чесне слово. Навіть на розмови не маю бажань. 

Видихаю... 

-Шеф, вибач. - Марина підходить до мене впритик. Ніби ненароком торкає ґудзик сорочки. Я бачу це. Знає, що її витівки даремні, але можливості не впускає. - Я правда обдзвонила всі рестики Києва, та тільки тут нам пішли на зустріч. Валік навіть діджея нам організував. 

-Все гаразд. Це особисте. Ходімо. 

Я вперто суну вперед. Не відштовхую, але даю зрозуміти, що проди не буде. Службові романи, після Аміни, більше не практикую...

Нас зустрічає адміністратор і веде до столу. 

Один зал залишаємо позаду – по ходу, тут має бути шикарний банкет.

 Середній зал, без вікон, менший врази, проте, для нашої компанії  в самий раз. Ліворуч від дверей, коридорчик до двох VIP кімнат, – знаю, бо тут днюху Вітька справляли, – півколом сцена з робочою апаратурою якраз біля їх стіни. Пам'ятається влітку на ній стояли вазони. Праворуч – невелика гардеробна, за стіною якої, вздовж стоїть довгий, накритим їством, стіл. Місця для танцюльок вистачає навіть з лишком.

Загалом, за пів року нічого не змінилося. Лише світло – м'яке, приглушене з верхнього кутка над столом сягає не далі стільців, що створює атмосферу, я б сказав, повного інтиму. Навіть дубові арочні двері в третю залу ховаються в півтемряві.

Я подумки всміхаюся задумці Марини. 

Обираю місце в голові столу, спиною до залу, в бажанні зникнути, з більше трьох десятків пар очей, при першій же нагоді. 

Ще якісь десять хвилин сидимо в тиші. Чи то я настільки заглибився в себе, що навіть людей не чую. 

Валік, Назар та Юрій з Тарасом заходять за стіл останніми, а я ще й досі жму сенсор на екрані айфона, в прагненні почути потусторонній голос.

Кладу телефон на стіл поруч – не можу пропустити необхідне мені "абонент з'явився в мережі" – і здіймаю погляд на свій народ. 

Погляди всіх спрямовані на мене.

Прокашлююсь і...

-Доброго, доброго незабутнього вечора своїм незамінним колегам, бажає голова компанії "АвтоСвіт"  Кримський Максим Леонідович!.. - Чую підсилений технічно голос за спиною. 

От тепер видихаю. 

Спрямовую погляд на Марину, безмовно дякуючи їй за це. Ведучий продовжує свою тираду, вітаючи всіх з прийдешнім Новим 2020 роком, а я шкірою ловлю дрижаки Бог знає від чого. Вкотре, мля, за вечір кидаю розлючений погляд на екран телефону, здригаючись від чиєїсь руки, що в цей час лягла на моє плече, і переводжу зір. 

Чоловік з мікрофоном у руці дивиться в мої очі, договорюючи репліку, а я, як хлопчисько, ніяковію, бо не готував свій памфлет.

-...то що, Максиме Леонідовичу, ви приєднуєтесь до моїх слів? - Він невідривно спостерігає за моїм поглядом, протягуючи до мене атрибут своєї влади.

Вирівнюю спину, видавлюючи посмішку трохи нахиляюсь до мікрофона:

-Звичайно. Лише... Хочу іще подякувати за плідну працю, та підтримку кампанії у важкі для мене часи. Дякую. - Здається, мені вдалося мовити щиро і навіть піднесено. 

Киваю ведучому цього вечора у знак вдячності і вже намагаюся тримати обличчя перед своїми, дійсно, в якійсь мірі, незамінними, колегами...

Час ніби уповільнюється сам по собі. Столове знаряддя нерівномірно постукує по керамічному посуду, світські розмови не стихають й на мить, Сергій з Тарасом на пару говорять тост, а я намагаюся не зникнути з "радарів" колег передчасно. 

Ще зарано. 

От чесно, в голові лише Таліна. І якого біса!??

Переводжу погляд, а за ним і дихання. Серце – наче має вискочити, аж дух збиває. Відчуття – подібне тривозі. З чого б?

Встаю з-за столу, попередньо вибачившись, і прямую в двір, через третій зал, котрий знаходиться по курсу – за дубовими дверима навпроти. 

Набираю маму. Переконавшись що в батьків все добре, повертаюся до гурту. 

Зал огорнула тиха музика і тепер тут стало святковіше. Але й... романтичніше, хай йому грець!..

Сідаю на місце, і намагаюся влитися в розмову двох своїх підлеглих. Сергій та Софія щиро сперечаються про нових "китайців". Час, ніби, пішов в рух...

Мене ж затягує розмова з Софією та Сергієм. Здається, вони пара. Дивно, відколи? Та це не мої проблеми. В усякому разі я не забороняв романів на робочих місцях. Проти долі не попреш, якщо вона вирішить поєднати серця, однак... не моє. Здається, в моє вже вселилася одна вчителька... 

У мізки так точно.

Годинник, на екрані мого телефону, все частіше почав змінювати цифри. 

Кидаю обережні погляди в сторону, де згуртувався мій народ і вже маю підводитись.

-І куди це ми зібрались? - Руки Анастасії Дмитрівни важкими кайданами опустилися поверх моїх. 

Мля...

Ну просто сканер, а не жінка!

-Не далеко. - Вже втюхав, що я під пильним наглядом нашої новенької бухгалтеші. 

Мене відпускають. Хм... Аж смішно, бо під чесне слово. Що пацана, мля...

Я просто змушений повернутися, твою ж... 

Вечір йде своїм ходом. Музика іноді змінює ритм, зміна треків та їх гучності аж ніяк не впливають на мої переживання. Хоча внутрішньо почуваюся – що на канатній дорозі над прірвою. І хрін тут зрозумій чого!