28

МАКСИМ 

В Київ повертаюся із запізненням у 10 днів. Квитки міняв двічі і двічі мене тормозила відповідь банку "Просимо вибачень..." Злість кришила зуби. Та попри нелад, ностальгія переслідувала мене кожну мить з моменту нашої розлуки. Тож зараз, перше, що я роблю - їду до Неї. Точніше, до будівлі, де школа винаймає офіс. 

Не йду в середину, чекаю. Просто сиджу в автомобілі і чекаю більше години, спостерігаючи за людьми, що виходять з єдиного під'їзду. 

Між тим в голові крутиться робота, зокрема корпоратив, який ще потрібно організувати...

В якусь мить терпець очікування вривається, і я все таки прямую до шкільних дверей. 

Натискаю дзвінок раз... другий... третій...  Нікого. Зиркаю на годинник, 21:30. 

Отже, можливо й таке, що сьогодні уроки школи закінчилися раніше..? Відчуття бентеги вплітають в себе ще й розчарування. Як так!? Адже Вона – точно не виходила. 

Повертаюся до машини, одночасно набираючи номер Ліни. 

-Єссс, бразе?

-Хеллоу, сістер! Потрібен номер закладу, де святкували мамин ювілей. 

-О, як!? А в тебе контактів ніц?

-Ліно, давай чітко і по суті, бо правда, не маю вільної хвилини. 

-Ти коли прилетів? - Грайливість в голосі сестри, як вітром здуло.

-Сьогодні. Щойно приїхав. 

-В місті, чи вже дома?

-Їду тільки. До дому.

-Батько питає чи... все владнав. - Останнє слово просто таки підкреслює інтонаційно.

Хм... Дістали. Хоча, його я розумію. 

-Владнав. - Видавлюю з себе.

Свистить. Не сестра, а сирена! 

-Ліно, номер.

-Зараз...- Чую тихе шарудіння. - Пиши. 

-Запам'ятаю. 

Вона диктує цифри, а я вже вирулюю з двору. 

Почуваюся – паскідно. Знаю, що міг би знайти її через Макара, чи й Вітька, та здавати їм Таліну, все одно, що груди для кулі оголити. Особливо останньому, той тільки й чекає момену закинути зашморг на мою шию. Приструнити мене мріє ще з часів знайомства з покійною дружиною... 

Вдавиться!..

З'їжджаю з Проспекта на окружну, збавляю газ до 50км/год і зиркаю на кожну зупинку, повз яку проїжджаю. Її немає. 

В середині... аж млоїть, їй богу! 

На горизонті зупинка, де я її востанній раз підбирав. Таліни немає. 

Зрештою, звертаю в потрібну вуличку. Паркую авто в дворі біля дому і відкидаюсь на спинку сидіння. 

-А що ти хотів, Максе? Щоб тебе, ще стоячи на трасі виглядали? - Власний голос знущально хрипить, і я замовкаю, додумуючи залишок фрази – вона не мусить на тебе чекати.

Ніх...! Я її знайду. В усякому разі я знаю, де вона живе...

Ніч - спав, як вбитий! Навіть сусідський собака своєю лайкою не заважав. Вранці - теплий душ і кава. Сніданок буде потім. Самопочуття - що в гетьмана перед боєм з тюрками... Хоча, тут мушу визнати – моє коріння з останніх. Це батько з гетьманських родів, свого часу зумів влізти в довіру до діда... 

Одягшись, накидаю на руку годинник. Ще тільки 7:00, але у мене зустріч через годину, тому – мушу їхати. 

На ходу до авто набираю номер школи, гудки йдуть, але відповіді... не має. Нічого, сподіваюсь сьогодні підстерегти вчительку біля її жк. 

Поспішаю, тож... змушений їхати не до неї.

В автівці наспіх набираю номер ресторану, який вчора диктувала Ліна. Цифри - навіть при великому бажанні не забудеш... 

На дзвінок відповідають майже одразу. Домовляюся про корпоратив на найближчу суботу, та мені пропонують наступну неділю. 

-Дякую. Ні. Гарного дня. - Завершую розмову та розз'єдную нас. 

Попереду затор і я вчасно звертаю у вуличку, аби об'їхати. 

Знову риюся в контактах, знаходжу Марину і набираю її. Ця точно все зробить в заданий темп та термін, тут без сумнівів.

-Слухаю, шефе?

-За кермо? - Запитую голосом монстра. Прокашлююсь.

-Так. Але до вечора в офіс, думаю... доберуся. 

-Так. В таку рань і я... - Виїжджаю на окружну. -  До вечора доберуся. Знайди ресторан для корпоративу на три салони, в цю суботу. Фінансово не обмежена. На сьогодні це головна твоя відповідальність.

-За містом підійде?

-Умова одна - двадцять п'яте грудня. Все інше не має значень. 

-Окей. Зателефоную на марс. 

Не встигаю нічого сказати бо вимикається. Ну і хай... Марс не Юпітер. В усякому випадку мені є чим зайнятись і без корпоративів.

Загалом день мій проходе в напрузі і зустрічах, які мали б відбутися ще тиждень тому. Але... завдячую Марині. Саме вона, займаючи посаду адміна, вирулювала всі мої справи, поки я на западі стіни банків спиною підпирав. Мать їх...

Між зустрічами ще раз телефоную в школу – тепер ще і "абонент не абонент". Випльовую злість на асфальт і повертаюся до роботи. Точно, мля, ці салони нахрін продам...

...

Два дня. Два довбані дня я діжурив біля її жк. Ну гаразд, не дні – вечори. Але я просидів в автівці два вечори по три години! Мать твою!.. 

Безрезультатно.

Сьогодні – п'ятниця. Майже 23:00... хм... Я мабуть старію, якщо зараз сиджу в машині на парковці біля її жк, з вилупленими очима маніяка. Тут 2 в'їзда: один зі сторони лісу, а інший я вартую. 

Невже вона б заходила зі сторони лісу? Якщо маршрутна зупинка у двадцяти кроках від мене зараз?..

Неохоче тисну кнопку – двигун приходе в роботу. Я їду до дому.

Дім. Мій власний дім. Моя печера... мій грот... В якому, як завше холодно. Не від того, що тепла нема, а від того, що я досі не навчився бути тут сам. Я всі ці 2роки жив у батьковій квартирі "на Подолі", як каже сістер. Навідувався до будинку вкрай рідко, лише коли потрібно було побути в тиші, або поритися в документах Аміни. Поки вона... "спить". Вічним сном.

Я й гадки не мав, що їздитиму сюди на ночівлю. Взимку. В бажанні побачити просту вчительку – дівчину, задля розмов з якою ладен не спати ночами...  Хм... Смішно аж. Мені за місяць 37... Та я й гадки не мав, що у цей вік можна от так легко ...закохатися. Бо, що це тоді? Не хімія, коли вона забирає всю твою увагу, навіть при найважливіших перемовинах? Коли пам'ять відроджує її усмішку до найменших подробиць, а на губах, ніби й і досі відчуваєш смак її вуст?