27

П'ятниця пройшла нормально. Дома. Новий співмешканиць не давав нудьгувати: вранці чашку розбив, вдень у шнурку від ноута заплутався, ледь не скинув гаджет зі столу, надвечір зумів улюбленого кактуса викорчувати, а ось зараз і взагалі, мабуть його пересадкою зайнявся, бо, бачу ж: крізь біль несе в зубах у ванну...

-Гей! Чорновухий! - Гукаю з кухні. - Ану віддай! Ти що задумав?

Та ні ж бо! Вперто продовжує свій шлях...

-Масік! Дай, кажу! - Залишаю своє вариво, й кидаюсь до малого шкідника. Забираю колючий зелений клубочок з його рота і помічаю тоненьку голочку з рослини у верхній губі кошенята. - Ех, Масік! Стій, кажу! 

Виймаю голочку, а він одразу підставляє мені свою шийку. Чухаю...

-Масеня, ти тільки тиждень як живеш зі мною, а збитки від тебе – колосальні! І це лише за сьогодні! Хто розраховуватись буде, га? Отже, так, сангвінік ти мій, розклад справ у нас такий: завтра - мене цілий день не буде вдома. Я – на корпоративі. Буду дуууже пізно. До 24:00 не чекай. Думаю, близько 3:00 буду. А ти флору щоб більше не чіпав, посуд не бив і тюль тобі не гойдалка! Чекаю від тебе чемності та розуміння. Ти чуєш, мурчун?

-Мяу! - Треться об руку.

-Мяу – вже наганяв! Біжи поспи трохи! - Тягнеться мордочкою до іншої руки, в якій тримаю кактус. - Ні. Я флору сама посаджу. 

Ще трохи чухаю за чорнильним вушком і йду в кімнату. По горщик, в якім ріс мій мовчазний колючий "друг". Скільки ж йому довелося вислухати моїх одкровень... А тут – Масік, який вирішив прибрати конкурента. 

Ох, відчуваю, що кактус поїде жити до мами...

...

З Андрієм, однокусником в минулому та сьогоднішнім колегою по корпоративчику, зідзвонююсь завчасно. Домовляємось про зустріч на кінцевій зупинці мого транспортного маршруту, а там він на автівці мене чекатиме.

Виходжу з дому завчасно. Все, що потрібно, з собою: мікрофон, косметика, сукня, яка не зминається, і осінні туфлі – це все в сумці, а сумка на плечі. Потрібно лишень роздобути гарний настрій...  Не те щоб він поганий, але радості за останній місяць... равликова мушля можливо й наповниться.

Роздивляюся природу, порівнюю з поезією, яку недавно читала , а в думках виникають свої рядки: "Низькі, кудлаті хмари в насолоді плинуть океаном мрій, а птахи розгортають крила, перед відлетом у вирій... Гойдають світ дерева – могутні явори, і мріють відпочити, поринувши в зимові сни..."  

Ну, настрій не прибавився, зате ностальгія посилено дожимає мозок.  Нічого, достатньо й того, що гіркість журби зникла зі смакових рецепторів...

-Таліно! Привіт!.. - Андрій щиро усміхається при зустрічі зі мною. І лише зараз я розумію, як скучила, за цим безголовим балаболом в минулому... 

Дозволяю йому обійняти мене, і поставити дружню печать цілунку на щоці. 

-Давай сумку на заднє, а сама сідай поруч. Поговоримо трохи про життя-буття... - Бере мою невеличку шкіряну сумку і кладе на заднє сидіння своєї автівки, на колонку. Я озираюся у пошуку ближньої кав'ярні. 

-Як ти? - Запитує.

-Я... Хочу кави. Ти будеш?- Намагаюся "транслювати" піднесений настрій. Адже по телефону, місяць тому, він слухав мої плачі..., маю виправлятись.

-Я вже взяв нам. Сідай. - Відчинивши мені дверцята, запрошує кивком голови.

Не дивую. Він завжди таким був - галантний, передбачливий і зовсім трішечки корисливий. Вважаю гарну ваду "корисливість", коли у правильних пропорціях та цілях. Мені здається, вона притаманна більшості населенню планети, якщо не всім живим організмам.

Усміхаюся. Сідаю.

-То, як ти? - Дублює поставлене питання Андрій.

-Нічого. Дякую. Жива-здорова. - Всміхаюся, аби не розкиснути ще й сьогодні. 

Розмова між нами зав'язується одразу. Він розповідає про себе, сім'ю, роботу на корпоративах. Я – про себе, не втримуючи смуток "в пазусі".

Починаю ненавидіти себе за це. Емоції хоч і є норма для людини, але це не означає розповсюджувати їх на інших. Вони ж, як бактерії – мають здатність руйнувати настрій та розмножувати в душах інших собі подібні стани. Ох, Таліно! Вчитися і вчитися... тримати себе в руках.

-До речі, не хотів тебе вчора лякати, але думаю, ти б все одно погодилася.

-Мгу? - Здіймаю брову.

-Сьогодні маємо два замовлення в одному й тому ж закладі, куди їдемо. Буквально на днях зателефонували з проханням озвучити корпоратив. Салонщики. Новорічний. Їм нічого такого не треба. Співати... ммм...ну, по бажанню, якщо хочеш... Просто повключати музичку. Вони хочуть тихо посидіти під свої треки... Покажу на компі окрему збірку. Я там вийду, зроблю парочку оголошень-привітань і піду весілля далі вести, а ти посидиш за компом. А потім, коли потрібна буде мені вокалістка, я тебе покличу. Накидаєш в плейлист lounge завчасно, і підійдеш до мене.

-Неочікувано. 

-Вони легкі у спілкуванні. У всякому разі мені так здалося. По телефону спокійно, чітко вели розмову. Наспіх. Їм все підходить. Гарно платять.

-Можна поцікавитись моєю часткою наперед? - Посміхаюся у передчутті більшої суми від попередньо ним озвученої за весілля.

-Всі твої. З корпоратива. Візьму собі 10% за аренду апаратури. Згодна? 

Киваю, задоволення від почутого додає наснаги й підіймає настрій.

-А весільні?

-Як і домовлялися. В тебе получиться кругленька сума. З трьома нуликами. - Зиркає на мене сміючись.

-Вмієш ти настрій підняти, друже. 

-Та ну, перестань. Це ж всього лише робота. Гроші гарно настрій підіймають.

-О так... -  А подумки додаю: "А ще – кохання". 

І знову смуток черв'ячком вповзає в душу, ковиряючи не зарубцьовану рану... 

Пішов ти!.. Хробак нещасний! І так кислотну язву вже зробив...

Велична будівля заміського ресторану - шикарна. Інтер'єр, що зовні, що з середини, справляє враження! Зали розділені між собою невеличким квадратним коридорчиком, та дверми, що дає змогу без проблем проводити два заходи одночасно. Окремі двері з боків ведуть до кухні та вбиральні.