26.

Робочий день сьогодні тягнеться надто довго. Таке враження, що хтось навмисне зупинив час, аби познущатися наді мною. Спостерігаю з вікна кабінету за чистим небом, серед якого, приблизно десь над будівлею, зупинилося денне світило, а потім переводжу погляд на довгелецьку бурулю що повисла на карнизі над вікном, з кінчика якої поволі капає вода. 

Останнім часом дні стали якісь затяжні. Але навіть вчора стрілки на годиннику сунулись швидше сьогоднішнього. 

-Таліна!? Чай будеш?! - Чую крізь привідчинені двері з коридору. 

-Ні, Саш, дякую! - Не маю бажання ні з ким розмовляти. 

-А що, так і будеш про свого масіка мріяти? - Вже заглядає з двома чашками ароматного м'ятного чаю. 

Усміхаюсь їй. І в цю мить на душі стає... зле. 

Та ні, не зле! – Втома – від очікування. Біль – від несправжньості. Розчарування, попри здогадки, що більше не побачимося. 

Хай йому грець! Я чекаю його! Вже місяць!!! Чекаю, коли, в дідька, просунеться голова з темно-каштановим, майже чорним, волоссям, і чорними, як вуглинки, очима, і той самий низький глибокий голос мовить: "Таліно Сергіївно?".

Опускаю очі долу. Мотаю головою.

-Він не мій, Сашо. І, мабуть що, ніколи моїм не буде.

-Слухай, Талін... - Вона ставить переді мною чашку. Пар, легкою, прозорою хмаринкою тягнеться до стелі. - Ти так себе виснажуєш психологічно. Кілок, люба моя, кілком тешуть! 

-Ага. Кілка от тільки не маю. 

-Ну, це не вихід мучити себе... - Стає поруч. Тепер ми обидві дивимося у вікно. - А Андрій? Дзвонить?

-Після тридцяти п'яти пропущених мною? - Зиркаю на неї і одразу відводжу погляд. - Ні. 

-А він знає де ти живеш?? Ну, адресу? 

-Адресу знає. Якщо пам'ять гарну має.

-І що, за місяць не приїхав?!?

-Ні... Та куди йому їхати, Саш? З лівого берега на правий? Пів дня в дорозі пройде, як він казав. Можливо подумав, що я куди поїхала... Ай, не знаю! - Відмахуюся, проводжаючи зором єдину швидкоплинну білясу хмаринку.

-Ти роздратована конкретно... Все одно, Талін! Мій Володька з Димерки до мене на лівий берег їздив. А твій навіть після стількох пропущених не явився, щоб переконатися, що з тобою все гаразд.

-Він не мій! - Відрубую, що сокирою. - До того ж, ми з ним... посварилися.

Очі в подруги "пішли в розширення", а я в кількох словах таки змушено озвучую причину нашої з ним суперечки, ще тоді, чотири тижні тому, коли зустрічалися на Хрещатику. Замовчую тільки, що бачила там його – Макса... з іншою.

-Н-ну... не біда. Другого знайдеш! До речі, у суботу не хочеш на передноворічний концерт 95 кварталу?

-Ні. Дякую. У мене передноворічний корпоратив намалювався.

-О, теж нічого! Там і придивишся собі ще одного Масіка. Гляди, який красунчик попадеться! - Гострить очі.

-Ох, Саша...

-Олексадро Дмитрівно, ви тут! А я вас шукаю. - Обоє повертаємося до її учениці, яка боязко зиркає у мій кабінет. Саша йде. А я знову залишаюся сам на сам зі своїми думками...

Врешті-решт, цей тягучий, безрозмірний день закінчується. У всякому разі, я так думала, бо мій останній урок за графіком щойно завершився – 20:30, як не як. Але ж ні, бо в кабінет влітає розпашіла Яна – і з ходу "в ополонку":

-А ви куди!? 

Я навіть гублюся від її наказового тону. Мовчки задаю питання підняттям брови.

-Ми ж домовлялися на 20:30! - Дивиться на мене вилупкуватими очима. 

Цікава особа, як я бачу, до мене в учні потрапила. На пробному уроці, вона запізнилась на 10хв, а вимагала, щоб її урок провели в повній мірі – 45хвилин; на першому повноцінному 45хвилинному, попередньо оплаченому, вона заявила, що їй замало цього часу і наполягала, щоб урок продовжили до 60хвилинного. На наступному занятті, третьому, вона зажадала купити абонемент на вісім занять по 45хв, але займатися по два уроки поспіль, себто "пару", бо їй мало години! При цьому наважилася ставити умови здійснювати оплату частинами – за кожні проведені з нею заняття, бо їй, бачте-но, так зручно! Фух!..

Звісно, на поступки з оплатою їй ніхто не пішов. Але дали вибір між двочаснинною проплатою, або разовою, через термінал з квитанцією, від якої більшість відмовляються.

І чого мені таке!?? О, Всевишній, чим я тебе розгнівила?!?

Розумію, що між нами затяглася пауза – мовчання, яке вистрілить,  коли-небудь, що гармата, з мене. 

Розправляю плечі і вдихаю на повні легені, заспокоюючи своє я, лише потім кажу твердо:

-Яно, ми на цю годину, на четвер, не домовлялися. На вівторок – так. 

-Ні! Я говорила, що хочу в четвер! - Заявляє без краплини совісті в очах!

Веду розмову виважено, чітко. Знаю, що за мною правда!

-Так, ти - говорила, що хочеш, в четвер. Але... я, тобі, відповідала, що четвер, у мене, зайнятий, іншим, учнем.

-Ну, то де ваш учень? Я нікого не бачу. Давайте тоді зі мною позаймайтесь! - І йде до шафи роздягаючись на ходу. 

Я - зла! Почуваюся гавняно, та ще і відчуваю себе левицею, яку посадили на короткий повідок, ще й гарчати не дають!

От... як тут не з'їхати з котушок!?

Приборкую гнів, зціплюю зуби та повертаю вилку інструмента в розетку. 

Гаразд, буде тобі урок. Заодно, швидше абонемент виходиш.

Починаю, як і завжди з мурмурандо. Вже на третій ноті в неї "зажим", звук проввлюється десь в горло. Зупиняється сама. 

-Відчула? - Запитую у сподіваннях, що зрозуміла свою "помилку", адже подібне вже проходили-обговорювали на минулих тренуваннях.

-Та щось в горлі першить. Давайте якусь іншу, бо ця мені не зручна. 

-Ти просто занадто опустила язик. Ковтнула звук. - Беру маркер й малюю на папері А4. - Якщо припіднімиш його середину, а кінчик приставиш до основи нижніх зубів, то звук наблизиться до губ, відповідно й стане яскравішим, дзвінким, глянцевим. Також спробуй не задіювати гортань, - показую власним прикладом її "штовхаючий" звук, - тоді і саме звучання буде литися, стане легке в управлінні.