24

На роботі нас обох чекає сюрприз. Приємний і не приємний. 

Неприємний:

Виявляється було зібрання. Не заплановане, але зобов'язання бути присутніми ніхто не скасовував.

Власниця школи, вона ж директорка, не полінувалася відмінити і наші з Олександрою перші заняття, аби провести з нами повчальну бесіду щодо поводження себе з учнями на, та поза уроками. Не можу не відмітити, що почувала я себе... Не соромно, ні! А саме паршиво! Відчуття – ніби на тебе відро помиїв вилили.

Адже причина зрозуміла і очевидна не тільки мені. Той випадок з освідченням Сергія на уроці не пройшов повз увагу жодного. Тепер та історія - приклад для інших, а я... - причина. 

-Ну, не знаю... - Казала вона. - Одягайте на палець обручку... слідкуйте за мовою... Взагалі не розмовляйте на особисті теми. Ви працюєте з дорослими людьми. Та ще чоловіки! Вони ж бувають такі... О, Саша, а що у тебе за кадр? Олег, здається, звати? 

Моя колега опускає очі і старанно стримує сміх піджатими, в трубочку, губами, вдаючи каяття.

-Ти ж розумієш, що сьогодні він вийняв пасок, а завтра він зніме й штани!? ...Я не знаю, дівчата, чого вам таке, але я раджу подібне присікати ще в зародку... Їх думки мають бути вам відомі, тільки-но вони переступають поріг ваших кабінетів.

Все, що ми можемо їй сказати – це красномовно мовчати.

Боги милі! Що було б, якби тих камер не було!? Навіть уявити не намагаюся.

Приємною несподіванкою є те, що школа розширюється і тепер не тільки колектив збільшиться, а й можливість захопити більше учнів теж зросла. Отже, варто використати цю можливість на свою користь і я виявляю бажання працювати ще й у середу. На іншій локації. – До речі, територіально ближче до мого місця проживання! – На що отримую схвальну згоду директорки. 

Заняття з учнями сьогодні завершуються на годину раніше звичного. Останній урок – відміна, і я виходжу зі школи о 20.00. 

Думкою лину до... Макс, блін! Я хочу побачення з тобою! Ким би ти не був – я хочу бачити твої проникливо-чорні очі і відчувати твої губи на своїх вустах. Хочу настільки сильно, що ладна пішки йти до окружної...  

І, тим не менш, я сідаю у маршрутне таксі і звично дивлюся обриси старих будинків нічного міста...

...

Середа. Ранок. День проходе у звичному мені режимі: сніданок о 9:00, прогулянка крамницями за продуктами харчування, читання чергового роману "Бос та його навіжена секретарша", який ніякої етики-естетики в собі не несе, навіть позбавлений метафор, і ось – вечір.

 Я стою в коридорі з намотаним, на голові, рушником після душу, вилупивши очі на екран смартфона, де світиться вхідний дзвінок з іменем Макс.

Дивлюсь і очам своїм не вірю. Як таке можливо!? 

Тремтячими пальцями приймаю виклик:

-Слухаю? - І одразу відмираю, бо тембр зовсім не того Макса.

Однокурсник по університету. Як я могла подумати, що Він мене шукає? Боги милі!..

Розмова завершується швидко. Максим - ще один музикант, класнючий віртуоз, саксофоніст, якому потрібна підмога на новорічному корпоративі 29грудня. Я погодилася. Бо знаю, це єдиний шанс провести рік не в чотирьох стінах на одинці з собою.

Та по завершенні цього дзвінка сум вмощується в мені, ніби кіт на зручному дивані. І ніякі книги, телефонні розмови, чи заняття,  мені не допоможуть його позбутися, це вже точно. 

Вмикаю фільм, та від власного емоційного стану, не те, що не бачу, навіть не можу осмислити сюжету. 

Мимовіль згадую кав'ярню, його погляд, теплу усмішку і... оте бажання, фізичний потяг, що оволодівав нами, мов ніч світом, поступово та безжально.

-Це лише хіть. - Мовлю сама до себе. - Всього лише бажання близькості, не більше... 

Та... що в цьому поганого - відчувати? Хотіти? Особливо, коли ти ведеш спосіб життя черниці? Чекаючи "цього", як монахиня Бога з неба???

І, немов у підтвердженя власних слів, чую звук вхідного повідомлення в телефоні. 

Не дивлюсь. Бо знаю, що то не він.

Безпричинно валандаю по квартирі, не в силах зупинити себе. Що сновида, чесно!.. Підходжу до дзеркальних дверей шафи і... відчиняю їх. Руки, ніби самі по собі, перебирають одяг, виймаючи теплу, вовняну сукню, довжиною до колін, та, зовсім не теплі, колготки.

Геть не усвідомлюючи власних дій, знімаю з себе домашній одяг. Ще з хвилину дивлюсь на себе оголену, а потім... Одягаю свою найкращу мереживну білизну, натягую прозору одежину на ноги, вдягаю через голову м'яку, приємну на дотик сукню...

Та чого не розуміючи!? Не сповна розуму, чи що?! Пречудово я усвідомлюю всі свої дії! Одягаюся, бо... хочу до нього. 

Підфарбовую очі й губи. Взуваю лубутени. Пальто. Хапаю сумочку і... зупиняюся перед дверима. Дивлюсь на, ще не відімкнений замок, й розумію наскільки це нерозумно. 

Куди ти зібралася йти, Таліно? На... окружну!? Та в такому одязі вже краще одразу на трасу Київ-Чоп, чи Київ-Одеса! 

Повертаюся. Вдягаю джинси й звичайний светр. І опускаюся на тумбу-стілець... 

Точно не сповна розуму! 

Взуваю зимові чобітки і... йду з дому.  Бо потрібно провітрити мізки!..