23

-Привіт! Чого вчора не відповідала? Давай розповідай, як справи, поки я сама. - Таня десь йде, чую по цокоту її каблуків по дорозі.

-А малечу з ким залишила? З Богданом?

Та вона лише цмокає у слухавку й продовжує сипати запитання щодо мого мовчання вчора.

-Я... була не сама. - Язик не повертається збрехати. 

-А-а, з ким? З Андрієм? - Цікавість її, схоже, роз'їдає, як короста залізо, і зараз точно буде допит, якого мені вже не уникнути. 

Ну, чого я не сказала, щось типу спала? Ну, вимкнула я той звук повністю, відразу, як приїхали до кав'ярні, але ж...

Чого так важко їй відмовити? А ще важче - збрехати!?

-Ні. З іншим чоловіком. - Відповідаю рішуче.

-А що, з Андрієм все? 

-Все складно. Для мене. ...Зустрічаємося, час від часу.

-Не зрозуміла!? Давай коротко, але в деталях?!

-Він – мій новий знайомий... - Розповідаю все з моменту співбесіди в ресторані, не згадуючи солоні зливи. - Тож, ми просто випили кави і він провів мене до дому... Я просто забула увімкнути звук у смарті.

 Слухає мовчки, а потім видає:

-І, що далі? Знову рік зустрічей, перед першим поцілунком?

Мені не подобаються її натяки, і я вже картаю себе за те, що ділилася особистим життям з подругою студентських років. Але ж і пам'ять у неї - позаздрити!

Треба слідкувати за язиком, Таліно.

Та тримати в собі наболіле... – психологи не радять.

-З чого такі висновки!? - Шиплю зміюкою, стукаючи нігтями по підвіконні. 

Від емоцій, які вибираються на поверхню, що таргани, починаю шукати очима прихистка у власній квартирі, зовсім не звертаючи уваги на киплячий чайник на плиті. Чашка з пакетиком зеленого чаю, як відданий пес господаря, "чекає", поки її заллють кип'ятком, але я вже навіть себе жаліти не в змозі, не те щоб чай пити.

-А як?.. У тебе ж з усіма тільки так! - Що за скепсис в мою сторону? - Він взяв твій номер? 

-НІ. 

-Запросив на побачення? Бо щось я не чула, щоб ти це говорила!?

-Ні. - Тихо констатую швидше для себе, навіть не надаючи значення глобального сенсу її слів.

-Секс був?

І тут я "вмикаюсь".

-Про що ти, Таню!? Ми бачилися від сили тричі! - Подумки дораховую четвертим разом ще отой самий перший урок з ним. 

- Він навіть не попросив у тебе номера телефону. Не дав свого. Не прохав побачення, як я розумію. І ти не знаєш чи він вільний... Таліно, ти що безсмертна?

-А до чого тут безсмертна?.. - Я вже починаю "закипати". Та і Таня шипить, що морський прибій... 

-А до того, люба моя, що життя у нас одне, щоб витрачати його на сором та страхи, які, хіба що доведуть тебе до гордині-пенсії! От так і залишишся сама, безгрішна ти моя!

-Я не говорила нічого про...

-Ой, та знаю я тебе! - Обриває на пів фразі! - Андрія он ніяк в ліжко не вкладеш, це й дурню зрозуміти! А до незнайомця й руку в долоню не всунеш, не те що в штани...

-А до чого тут Андрій!?. Так. Стоп! Може досить навчати мене, як жити!? - Обурююсь не на жарт. - І взагалі, звідки така обізнаність моїм інтимним життям? Ніби ж, не по сусідстві живемо!??

-Таліно! Тобі 32. Тридцять два роки! Жінки в твоєму віці по двоє дітей мають! - Добре, що не приплела "як я". - А деякі вже й розійтися встигли і одружитися! А ти ще кота за й... хвоста тягаєш! Ти хоч...  - Таня продовжує рипіти, що старі ворота на вітер, а я змученицьки кривлюсь і відводжу телефон від вуха. 

Як добре, що мій вік ніхто не забуває! Знають, як жити, що робити коли щось... А хоч би хто запитав як почуваюся, при цьому всьому, я?!? Як мені? – бути слуховим апаратом для байок кожного з них: колишніх, теперішніх!? 

Я тільки зараз чітко усвідомлюю, що з Максом я інша. З ним – я почуваюся собою справжньою і мені не доводиться вислуховувати чоловічі "плачі", перед тим, як мовити слово. Він – слухає мене! Він розпитує!.. Він веде діалог! І з ним  - легко.

 Дідько правий!.. Я ж геть – зовсім! – нічого про нього не знаю!

Кладу телефон на кухонний стіл. Обережно, щоб Таня не почула "відсутності" мене. І повністю віддаюся думкам.

Хто він? Човік, з мрії чи не кожної жінки!? Високий красень з очима найтемнішої літньої ночі? З очима повними...  чого? Страху? Смутку? Як проходе його день? Чому мовчить про себе? Що змушує його проводити час ...зі мною?..

До біса! Про Андрія я знаю не більше! За рік зустрічей з ним, я обізнана... хіба що назвою його "контори"! Якої і в мережах інтернету не має! А ще те, що я - його друг! Справжній, єдиний, і класний друг!

-Таля? Таліно!?. Ти тут?.. - Повертаюсь, лише обличчям, на голос, що лунає з динаміка телефону. Не можу більше слухати її бездумні звинувачення в мою сторону. Досить! - Ну, все ясно. Образили мишку - напісяли в нірку.

Екран потух. Таня від'єдналася. Тягнусь рукою до плити, прикладаючи палець до сенсора - чайник теж більше не верещатиме.

Відчиняю вікнину. Ранковий морозний вітер влітає на мою кухню, мов молодик до нареченої перед весіллям. Тріпає і грається тюлем і моїм волоссям. Легені наповнє кисень, обпікаючи холодом з середини. Образи не має. Лише пустота, а в ній відлуння вчорашньої насолоди. Жевріє останньою іскоркою надія на справжнє, щасливе сімейне життя... Та близьких слова... збутися мрії не залишають нагоди.

Дзвінок розрізає моє усамітнення, точно ножем по живій плоті. 

Черга мами вливати розуму у мізки доні.

Пахне змовою тямущих жінок. Хоча обидві з різних міст і "планет". І навіть не пересікалися між собою.

Якщо не відповім зараз, акумулятор мого смарта розрядиться ще до виходу з дому.

-Так, мамо... - Розмова з жінкою "правильними поглядами на життя" не затягується довше 5 хвилин, але улюблена фразочка після "бережи себе" таки жалить вухо: