22

ТАЛІНА

Цей цілунок... Він змушує тіло тремтіти, а душу –шукати виходу із плоті. Внизу живота відчуття - ніби кип'ятком наповнююсь. Я хочу продовження. Хочу більшого ніж є. Жадоба відчувати його губи на своєму тілі стискає нижню частину легень, чим змушує випустити весь кисень через рот. І я піддаюся фізично цьому пориві. 

Видих...  

Я чую стогін. Власний. І він – будить розум. 

Я  зупиняюся, бо цей вчинок... ці дії... Це не розумно!  Це суперечить вимогам  розуму!           Дідько!.. 

-Максиме... - Я зупиняю його. Впираюся долонями йому в груди. Майже відштовхую від себе. - Це нерозумно. 

-Чому? - Чую у відповідь на своє заперечення, і мені одразу ж... катастрофічно не вистачає повітря. Я захлинаюсь власним судженням.

 Хапаю потік холодного кисню, та його реально замало! Ще раз вдихаю – легені роздуваються і... мене "попускає". 

Він все ще утримує мене біля себе. Міцно. Владно. Торкаючи своїм носом мого. Пальцями обох рук перебирає моє волосся на потилиці, від чого мурахи табунами ганяють по спині. І чекає... відповіді, обдаючи мене своїм гарячим подихом.

 Внутрішньо я зо-овсім не готова втратити дотик його вуст. – Я навіть уявляю як він торкається моєї щоки, шиї... гарячими губами... Як поглядом пестить шкіру...  Та зовнішньо...

Підіймаю очі і зустрічаю його проникливий,  я б сказала навіть, отой, первісно-хижий погляд дикого звіра. Мене він трохи лякає, але... я ж, не здобич?..

-Мам, то ж наша сусідка? - Долітає до моїх вух голос малечі.

-Де!?

-Он там стоїть цілується! 

 Фантазія змальовує чітку картинку, де маленька Емі тиче в мене пальцем, і я втикаюся обличчям у чоловічі груди. Не вистачало ще стати об'єктом пересуду серед дітей.

-Йди швидше давай і дивися під ноги собі! Бо будуть тоді тобі цілунки!.. З асфальтом! 

Максим перший підіймає голову, а я... Готова крізь землю провалитися. Що дівчинка, їй Богу!

-А він га-арний! - Звучить за спиною, і я всміхаюся дитячій репліці, поки Макс мене по власницьки притягує до себе, аби дати змогу пройти моїм сусідам. 

-Емі!.. Під ноги! Там поріг!.. - Наказовий тон Оксани все ще змушує втриматись від озирань довкола.

"Не соромно, Таліно Сергіївно?" - Виринула совість "з-за одвірка". - Люди ходять! А ти любощі справляєш! На очах у всіх!"

"Не соромно! - рубаю їй з плеча. - Йди ти... зі своїм  соромом, на всі чотири сторони!"

Він відпускає. Сам. Просто прибирає руки з моїх плечей та спини.

-Гарного вечора... Таліно. - Його голос, над моєю головою, торкає теплом волосся. Я знову відчуваю дрижаки...

-Гарного вечора. - Усміхаюся йому куточком губи, попри сум, який вповзає в душу тонкою в'юнкою змійкою...

Ще якийсь час ми просто дивимося у вічі одне одному, а потім він йде... Повертається і, звично іншим людям, просто прямує своєю дорогою.

Ловлю себе на думці,  що я не вмію читати емоції людей. 

Я повертаю до хвіртки, прикладаю магніт і йду, на не твердих ногах, до свого будинку. Приємна слабкість норовить заволодіти всім тілом, та, ще поки, тримаюсь.

Під'їзд. Ліфт. От і двері моєї квартири. Ключ в замок – хрускіт металу – я в "гнізді". Видих.

Господи... Відчуття – ніби мною володіли. Фізично. Легка, давно забута знемога все ще тримає низ живота з середини. 

"Падаю" на низьку тумбу і притуляюся потилицею до стіни. Заплющую очі. Згадую цілунок... 

Боги, як же це... діє? Магія?.. Мене знову покрило сиротами, дихання – збилося, а в голові... до запаморочення.

Облизую пересохлі губи і торкаюся їх пальцями, ніби його, цілунок, можна відчути зараз на дотик.

У мене були чоловіки. Я кохалася. Я знаю, як це, коли тебе хочуть, цілують, проникають. Але щоб так!?.  ...Ніколи.

Набираюся сил і знімаю з себе одяг – все, що на мені. До білизни. І йду у ванну кімнату. Але не для того, щоб помитися, а щоб поніжитись...