21

МАКСИМ

Ніч піля розмови з сестрою я провів у офісі. 

Як і думав – Аміна настільки все передбачила, що документ, який був у мене на руках, з жорсткого диску вона видалила. У всякому разі за три роки збереженого, нічого подібного там не було. 

Яка ж у мене була розумна дружина!.. 

Чи, все таки "видалили" замість неї? Навіть якщо й так, цього вже не перепровірю. Відеокамери установлено після того злощасного дня.

Завтра суд. Маю бути в формі. А ще, маю зустрітися Макаром, обговорити всі ймовірні "нюанси", що стосуватимуться мого минулого життя. 

 Важкість опускається на плечі знову. І все ж, я підіймаюся на ноги й прямую на вихід. До машини.

Як тільки сідаю за кермо, роздається телефонний дзвінок.

-Макар. 

 Дістаючи айфон з кишені штанів, одночасно тисну start-engine і виводжу дзвінок на монітор.

-Так, Мак?

-Ранкової кави не бажаєш? - По голосу чую, є "нюанси".

-Хіба вечірньої. Тисну педаль газу і вмикаю поворот.

-Ти за кермо?

-Умгу. 

-О шостій ранку?

-Так. Ти по справі? - На дідька мені його допити з пристрастями!

-Я можу дізнатися, куди прямуєш?

 - В люлю.

-До нової коханки? 

А оце вже особисте. І права не мав сунути ніс в моє теперішнє.

-А це вже не стосується розгляду справи. Макаре.

-Потрібно зустрітися. 

-Знаю. 

-Коли будеш в будинку? Під'їду. На каву.

-Після обіду.

-Маякнеш. Чекатиму.

Не прощаюсь, просто "скидаю" розмову.

Дорога до квартири займає пів години часу. Встигаю проскочити Проспект ще до утворення заторів. 

Вдома - душ, чай і ковбаса з батоном, бо в холодильнику пусто. Треба запастися продуктами, бо в один із днів, навіть цього не буде.

А потім падаю на ліжко й одразу ж зануруюсь у сон. Аж до 12:00.

Прокидаюся від різкого гуркоту і криків по ту сторону стіни. Сусіди... У них таке буває...

Годинник на стіні показує 12:05. Не поспішаю, та попри вільний час я одягаюсь аби їхати на зустріч з Макаром...

Дорога вільна навіть при в'їзді в село. Це рідкість. Хоча... обідня пора. Зазвичай після 17:00 тут затори. Людей навіть на зупинках нема. Аж дивно, їй богу! 

По переду щойно засвітився  світлофор - червоний,  і я збавляю швидкість зараз, аби не зупинятися потім. Гуде, прикріплений до панелі, телефон. Повідомлення в телеграм. Зиркаю у дзеркало заднього виду, і вже потім тицяю пальцем в гаджет. При цьому зір зовсім не випадково проводжає єдиного пішохода в моєму напрямку. Прогулянкова хода на лубутенах... по наших тротуарах з вибоїнами... хм... справляє враження. Навіть всміхаюся жіночій сміливості.

 Між тим читаю повідомлення. Від Ліни. Хоче бути свідком в суді завтра. Сістер, блін... І знову зиркаю у дзеркало. Охрініваю. Бо в лубутенах не хто інший, як Таліна. Сергіївна. І, здається, зовсім не в тому настрої щоб радіти прогулянці під листопаднім сонцем, бо носа тре серветкою, а потім витирає, навмання, й обличчя.

Тисну на гальма майже одразу,  як пізнаю її. Подумки шукаю виправдання своїм діям. Кілька миттєвостей витрачаю на "подумати", і, зрештою, здаю назад, вільний трафік на дорозі дозволяє це зробити безперешкодно. Все таки, в житті може статися не тільки розлука з... коханим.

Зупиняюся й опускаю вікнину. Наші погляди зустрічаються. Вона, з чорними очима, очевидно від сліз, – шокована. А я... – німий!  Не знаю, що й сказати...

-Побачив вас у дзеркало заднього виду. Сідайте. - Ловлю себе на тому, що надто щільно її розглядаю.

Вагається. Але сідає.

-У вас все гаразд? - Не можу це ігнорувати. Як і не в силах відвести, від неї, погляд.

-Так. Дякую. - Стирає похапцем сльозу.

-Мені здалося, чи ви... плакали? - До чого це питання!? Це ж, й дитині ясно!

-У жінок таке буває... - Видає пояснення. 

Геть логічно. 

-Невдалий день? - Підозрюю, що докопатись до істини таки не вдасться. Хоча, і так розумію "причину" її стану – зовнішність говорить більше, ніж не сказані, нею, слова. "Розлука" - роблю висновок, який підло гріє душу.

-Кави? - Пропоную. Навряд чи погодиться, та навіть просто відвезти її до дому... Це вище моїх сил – відпустити.

Але, коли я чую оте "кавою не обійтися", а за ним її дитячі виправдання...

Не витримую.

-Перестаньте, Таліно Сергіївно... Якщо це через... - запинаюсь, підбираючи потрібний слова. Зрештою, згадую слова матері, і здається, попадаю в ціль. - ...якісь життєві негаразди... Все мине, повірте. 

Твою ж... як же важко бути тим жилетом, якого мені й досі інколи не вистачає... Тільки тепер розумію як почували себе мої рідні поряд зі мною у період хаосу в моєму житті. А зараз її неспокій передається мені не менш рушійною хвилею – болем, навіть. 

Мої заспокоєння не діють, і я швидко "микитую" де провести "арт-терапію". До того ж, бажання чути її, нікуди не поділося, а тут така нагода.

-У сусідньому жк, поруч з вашим, є прекрасна кав'ярня. 

-Дякую. - Вона закушує губу, ніяковіє. Навіть не підозрюючи, наскільки сексуально, в цей час, виглядає. 

Вчителька... хм...

Повертаю погляд на дорогу і тисну на газ. Скоса поглядаю на дівчину, яка геть нічим не схожа на "непримітну мишу"...

Паркуюсь біля самої кав'ярні. Вона, все ще з сумом в очах, неквапом звільняється від паска безпеки. Та я затримую її в салоні авто, і не обдумуючи наступного вчинку,  тягнуся рукою до її ланіти, де чітко промальована сльозою доріжка темної фарби. 

Зупиняє мене її погляд. Відсторонений, зляканий погляд ображеної жінки. Я навіть дещо гублюся.

Уже свідомо змінюю напрям руху руки й опускаю для неї сонцезахисний козирок, де є дзеркало. 

-Думаю, вам не хотілося б бути центром уваги. В такому стані. - Не знаю, що ще можна сказати у виправдання своїм діям. 

Що за думки в її голові зараз – не знаю, та дівоче обличчя на очах багряніє.