20

Трясця... Заревана вчителька!.. Прекрасна зустріч з чоловіком мрії.

-Побачив вас у дзеркало заднього виду. - Пояснює після не довгого мовчання й проникних змагань наших поглядів. - Сідайте. -Киває.

Сподіваюсь, туш не попливла. 

Сідаю. Бо відмовити собі у п'ятихвилинній близькості з ним, не можу. Це, як вхопити кисню, серед бурхливих хвиль моря, які накривають тебе з головою.

-У вас все гаразд? - Запитує, як тільки вмощуюсь на сидінні поруч.

-Так. Дякую.

-Мені здалося, чи ви... плакали?

-У жінок таке буває... - Видавлюю усмішку, змахуючи останню росицю зі свєї щоки.

-Невдалий день?

Борюся з бажанням приплести до дня й життя, тож, просто киваю.

-Кави? 

-Тут кавою не обійтися... - Дідько! Це ж я мовила в голос!

"Стидоба, Таліно Сергіївно!" - Накинулася совість ледь не з кулаками, та я вміло викручую зі складеної ситуації.

-Круасан або ж...

-Перестаньте, Таліно Сергіївно... - Перериває мене ледь не на пів слові, ще більше змушуючи червоніти. - Якщо це через якісь життєві негаразди... Все мине, повірте. 

Відчуваю в його словах напругу, проте голову підняти не поспішаю.

-У сусідньому жк, поруч з вашим, є прекрасна кав'ярня. 

-Дякую. - Кажу тихо, відчуваю, як обличчя починає палати з середини.

Макс повертає погляд на дорогу і авто плавно рухає з місця, а я вперше мовчу поруч. 

Він має рацію, всі ці "проблеми" не що інше, як саме життя. Це просто накипіло. І надто невчасно вилилось слізьми...

До невеличкої затишної кав'ярні Максим під'їжджає впритул. 

-Зачекайте. - Кидає недбало, як я звільнилася від паска безпеки. 

Я повертаю погляд на нього в той час, коли його рука зависає в повітрі в сантиметрі від мого обличчя. Мить, в якій моя уява малює чітке зображення можливого торкання чоловічих пальців до моєї щоки... Та в наступну мить він тягнеться до сонцезахисного козирка навпроти мене й відкидає його. З дзеркала дивиться жінка з чорнильними слідами під очима.

-Думаю, вам не хотілося б бути центром уваги. В такому стані. 

І тут я розумію наскільки жалюгідно виглядаю: посеред білого дня, заплакана, в центрі села, на лубутенах... та ще й зі сторони окружної. 

Мать твою, Таліно ж ти Сергіївно! А з виду порядна жінка!.. 

Ні, точно - дитячий садок, ясельна група! Та було б чого сльози лити! Подумаєш – в Хуторі не працюватимеш... мужика в неї нема чи кицьки... Все те діло наживне, 32 не 50! Каденс якийсь, їй богу!

-Максиме, я... - Очима шукаю на панелі якихось слів. 

Що я хочу зараз йому сказати? "Вибачте"?.. Чи, може, "Ви не те про мене подумали"?.. 

Та він до кінця вечора про мене забуде! Людям властиво про інших забувати. Їх хвилюють тільки власні проблеми, кризи чи подібні негаразди. Ніхто не перейматиме на себе твої труднощі, Таліно!

-Серветки, вологі, в бардачку. - Дивиться настільки прискіпливо, що починаю почуватися не звично. Ніби я не зовсім я. Винно навіть.

Переводжу подих, привласнюю гідність і одягаю маску "все гаразд". 

-Дякую. - Тепер уже впевнено відкриваю бардачок, і поки витираю на обличчі зайві сліди туші, краєм зору спостерігаю, як він пише комусь повідомлення в телефоні.

Плювати. Кава так кава. Чоловік хоч не мій, та каву ще ніхто не забороняв пити друзям. І сьогодні я візьму від його присутності максимум.

В середині кав'ярні тепло. В стіні навіть електро-камін жевріє червоним вогником, роздаючи маревне сяйво полум'я, а з ним справжнє тепло. Скинувши з себе пальто, Макс тягне руки до мене, та я знімаю одежину сама, однак він галантно забирає її з моїх рук. Зараз почуваюся перед ним, ніби оголеною, тож спішно займаю місце за столиком навпроти.

 Для дружньої кави тут надміру романтично – м'які диванчики надто комфортні, а густі листяні вазони відокремлюють наш столик від ще двох пар очей навпроти. Ловлю себе на прагненні чогось неприпустимого і відразу опускаю погляд долі. Відчуваю, як палають щоки... Безсоромниця.

-То каву, чи все таки вина?

-Ще навіть не вечір, а... вже вино? - Попри сором підіймаю очі.

Всміхається.

Його усмішка така... легка. Щира. 

-Я всього лише озвучив твоє бажання, Таліно. - Різкий перехід на "ти", змушує покритись тіло сиротами. Це настільки хвилює, збуджує мене, що ладна або втекти від себе, чого ні фізично ні психологічно не зробити, або ж від нього, чого не збираюся робити категорично.

-Каву. - Мовлю коротко. - З коньяком. - Добавляю слідом.- Кхм...

Бачу, як округлюються його очі, губи згинаються в іронічну посмішку, а зір з оцінкою досліджує всю видиму частину мене. Ніяковію, та зовні тримаю обличчя. А він встає і без слів направляється до бариста. 

Повертається з запашним американо, від якого вловлюю нотки спиртного. Барист слідом підносить апетитні шоколадні тістечка щедро посипані мигдалем. 

Дивуюся. Хоч мені, до дідька приємно.

-Розкажете, що у вас сталося? - Максим запитує ніби ненароком, опускаючись у крісло навпроти, та вбачаю в чоловічих очах цікавість.

Що розказати? Як підробіток чекала? Чи, як ціну собі "набивала"? Абсурд!

Мотаю головою. 

-Ні. - І берусь за ложечку. 

Він розуміючи киває, а я продовжую з'їжджати з теми.

 - До того ж, ми, начебто, перейшли на "ти"?

Знову киває. ​​​​Вже виразно. Сміється одними очима.

Набираюсь сміливості запитати конкретне.

-Спершу... ти. - Видаю напівпитання.

Спостерігаю за змінами його обличчя, на якому й мускул не сіпнувся.

Максим повільно підносить до вуст чашку гарячого напою, неспішно надпиває, явно тягнучи час, та ставить її на стіл, повертаючи мені погляд.

-Ум-м. - Мотає головою. І ми обоє розпливаємось у не вимушених, стомлених, посмішках.

Одразу на душі стає легко. На диво просто. Спокійно. От так, без слів, без розповідей... а ніби важкий тягар з плечей. А потім цей чоловік ще й кладе свою долоню поверх моєї. Обережно так, ніби запитуючи дозволу торкнутися... І я не противлюсь.