19

ТАЛІНА

Ніч була неспокійна. У передчутті дуже вагомої, для мене, співбесіди, майже не зімкнула повіки. Поспати вдалося лише з проблисками вранішнього світла крізь грубу матерію темної штори. І то лише годину.

Ранок понеділка у моїй оселі розпочався о 9:00. Теплий душ, гарячий бутерброд та кава, а вже потім трохи косметики на стомлені, від безсоння, очі. Денний макіяж ховає втому, а стримана сукня до колін повністю завершує мій образ.

 Виходжу з будинку о 11.00. Вітаюсь з сусідкою Лідою під під'їздом і прямую до виходу з жк. На вулиці сьогодні безхмарне небо, навіть сонце останнє тепло віддає. До ресторану 15хв маршруткою, тож я зовсім не поспішаю, бо в запасі ще ціла година.  Мелодійний рингтон мого телефону привертає увагу й посторонніх. Риюсь в сумочці і дістаю гаджет.

-Слухаю?

-Привіт, Таліно! Андрій турбує. Ще не забула мене? -Голос колишнього однокурсника, ще за коледжу, пізнаю з тисячі. 

Стримано радію його дзвінку.

-Не забула. Завжди рада чути, Андрію! - Посміхаюся так, ніби він стоїть поруч. 

-Я по справі: маю замовлення на вокалістку. 25грудня, субота, весілля в заміському ресторані. Крутезний заклад, я там одного разу працював ведучим... - Андрій розповідає про все в подробицях, не забувши озвучити вимоги щодо мого репертуару, образу, і звісно ж, оплати. Я ж розумію, що до 25числа ще місяць часу, але обнадіяти друга не можу. 

-Цікава пропозиція, Андрію. Я б залюбки! Та точно зможу дати відповідь через дві-три годинки. Гаразд? - Потім пяснюю причину і чую ледь вловиме невдоволення на тому кінці лінії.

І все ж, ми домовляємося зідзвонитися після моєї співбесіди. 

До "Хутір Козака" підходжу завчасно.

 Найближчий солідний заклад, в моїй стороні, виглядає святково: гірляндами прикрашені сходи, козирок будівлі і навіть туї обабіч дверей. Вікна обтікають казковими біло-блакитними краплинами. Осторонь  величної хатини ведмеді й зайці, сплетені із гірлянд, виблискують не своїми природніми кольорами.

Заходжу в середину, де мене зустрічає привітний юнак-офіціант і одразу знаходжу поглядом сцену. 

-Я на співбесіду. - Відповідаю ввічливо на його пропозицію замовити комплексний сніданок, і одразу отримуюю недоброзичливий погляд барині за стійкою. Її пухлі губки ще більше підбираються, а очі метають блискавки навкруг.

-А, так, директорка казала, що потрібна вокалістка. - Пробубнівши ще кілька фраз, хлопчина пропонує мені чай і зачекати на неї за столиком. Через хвилину я залишаюся зі своїми думками у тихій атмосфері козацьких часів.

 Однак ненависний погляд дівчини за барною стійкою не дає повністю розслабитися. Я ледь втримуюся, аби не підійти з питанням "чого день такий похмурий?"

Власниця являється о 12.30. Захекана з ходу пропонує мені меню, а коли чує причину мого візиту, розпливається в усмішці. Висока, струнка жінка веде мене в край зала, за найдальший столик, і розповідає мені історію цього закладу. В її подальших розповідях переважають хвилювання за атмосферу, постійних клієнтів та нових гостей, святкові вечори та замовлення, але геть нічого за персонал. В кінці її монологу чую смішну суму оплати, такій необхідній тут вокалістці-діджею в одному обличчі. 

Смуток вповзає в душу слизьким хробаком, але він уже присутній. Розчарування не покидає мене, навіть коли вона підіймає оплату на крихітну соту відсотків від запропонованої нею сумми.

-А в скільки ви оцінюєте свій спів, Таліночко? Якщо мої офіціантки роблять брудну, важку роботу тоді, коли ви собі за мікрофон тримаєтесь? - Чую фразу, яка знецінює повністю мій труд, моє восьмирічне навчання в минулому і роки психологічної праці над собою, щоб бути хоча б провідним спеціалістом в своїй галузі!

Набираюсь сміливості подивитися, вже знаю, не роботодавцю, у вічі і озвучити вдвічі більшу суму від очікуваної.

-Півтори тисячі. 

-Та в мене офіціанти отримують п'ятсот!

"Дивно, що вони й досі працюють у вас"- вертиться на язиці. Проте я мовчки підіймаюся з-за столу. 

-Я перепрошую, та вечір за оплату в годину праці в школі, мене не влаштовує. Гарного дня. - Подумки додаю "і вдалого пошуку".

Як же мені було образливо... – мов камінь в душу кинули. Чотири сотні фантиків за чотири з половиною години співу - це ж, що, знущання? І без права на відновлення!?

До зупинки не йду - лечу! Сльози застилають очі, від яких не бачу навіть вибоїн! Каблуки цокотять, аж у вухах відлунням лопає. 

-Чотири ста! У 2020 році!? Йоп... 

На зупинці стою не в очікуванні маршрутки, а просто щоб заспокоїтися, бо до дому планую пішки. На годиннику майже 13.15, коли я виймаю з сумочки телефон і набираю колишнього однокурсника, за сумісництвом друга.

-Чекав твого дзвінка, Таліно! - Чую його голос і мене прориває, мов каналізаційну трубу...

Не плачу, сльози самі рікою, аж до пупа, лиють, я лише встигаю серветкою витирати їх і видавати перли стосовно свого підзаробітку, та холостяцького життя. Навіть не хочу уявляти як це виглядає зі сторони...

-Талін, Талін, Талін! Чуєш? Заспокойся! Все буде добре! Знаю місцину, де тобі будуть раді. Давай зустрінемося на днях, я тебе завезу. Та ну його, того козака, там так зажралися, що навіть процент з музикантів беруть за замовлення пісні, уявляєш? - І я заспокоююсь. Не на довго, бо наступної миті він озвучує наскільки радий буде мене бачити, від чого сльози знову хлинули рясним дощем.

Домовившись тримати один одного в курсі подій, ми прощаємося і я рушаю, своїми двома, до дому. 

45хвилин хотьби – користь для здоров'я! 

Дома мене все одно ніхто не чекає, кота завести, чи кого там ще можна?.. Папугу? - Шпалери поклює. Пса? - у Оленки всі подушки погриз і її босоніжки з Мілану ухайдохав. Хом'яки, шиншили - не мої звірята. А кошеня - це можна...

Від роздумів навіть темп збавляю і тепер моя хода прогулянкова. Від нічого робити понуро розглядаю понівечений часом тротуар, чомусь стає образливо й за нього, відпускаю на волю залишки води з очей та смачно шморгаю носом у серветку. Люду нема, тож дозволяю собі бути плаксою.